І хіба міг сподіватися Яків Македон, що сьогодні він буде кататися з нею на ізаровській тройці?
Не чекаючи вечора, він подався з дому в ліс до мамврій-ського дуба, щоб не хвилювати своєю присутністю матір, бо вона останніми днями так жалібно дивилась на нього, наче мала з ним розлучитися навіки. їй, звичайно, хотілося, щоб син посидів якийсь вечір з нею, та вона боялася йому про це сказати, сама добре розуміючи — не всидить він зараз. Адже на нього чекають друзі, товариші. То вже нехай погуляє з ними Яків останні деньочки...
Кожного разу, як тільки виходив він з двору, мати, непомітно ставши біля паркана, дивилася йому вслід, милуючись кра-сенем сином, що з ним скоро вона розпрощається. І відчуття близької розлуки ятрило материнське серце, затьмарювало душу болем і пекучою журбою...
Мамврійський дуб здалеку вирізнявся серед інших дерев своєю височиною. Глибокі розколини кори вкривав сірий оленячий мох. Де-не-де по стовбуру виднілися паразитні гриби. Переживши не одне людське покоління, дуб уже почав усихати з вершини. Над ним кружляла галич. З поля налітав вітер, і пружні віти шуміли листям то поривчасто, то зовсім тихо-тихо.
Яків ліг на траву й одразу ж помітив на всохлій гілці молоде галченя. Дрібно б'ючи крильцями, воно з карканням розкривало дзьобик, а мати клала йому в рот якусь живність. Високо в небі пропливали хмари. Яків стежив за їхнім ледве помітним рухом, слухав шум старого дуба, і несподівано спало на думку: може, востаннє він лежить ось так у цьому лісі, де залишилася неодгуляна молодість. І, може, ніколи більше не побачить він милих його серцю рідних місць, не почує листяного шуму мо-гучого мамврійського дуба, не зустрінеться більше з Софією.
Знову постав перед очима образ багатої вдови, з якою він при випадкових зустрічах не наважувався заговорити першим, хоч думав про неї і любив її, як і раніше.
Та завжди нестримна лють спалахувала в ньому, коли хтось починав розмову про Ізарова. Це не були ревнощі або заздрість до багача. Інше, незрозуміле для самого себе почуття в такі хвилини проймало його. Цього почуття не міг збагнути Яків, але воно викликало в ньому лють до слобідського капіталіста, якого ненавидів він з усією пристрастю своєї чесної і щирої душі.
І ось настав ранок, коли жалобні дзвони "на схід душі" сповістили слободян про смерть Ізарова. До його будинку люди принесли корогви...
З того дня думки про Софію не давали Якову спокою. Старе почуття прокинулося в ньому з новою силою, і не стримати його, як не стримати руху свіжої прозорої води, що б'є з потужного джерела. Бажання побачити її, побути з нею віч-на-віч, попрощатися з коханою жінкою було непереборним, і це бажання привело зараз Якова до лісу.
Чимраз сильніше багряніло небо, займаючись на заході велетенською пожежею. Чимраз тихіше шумів могутній дуб.
Яків вийшов на дорогу. Безлюдна, вкрита по обочинах травою та бур'янами, вона, звиваючись, зникала в слободі.
"Невже обдурила мене Софія?" Від цієї думки в душі Якова закипіла глуха образа на багачку, що дозволила собі так посміятися з рекрута. "А хлопці, певно, гуляють. Може, додому не раз по мене прибігали. Хіба піти?" Але якийсь внутрішній голос нашіптував йому, відганяючи геть сумніви, гіркоту і образу: "Не йди, Якове, вона приїде. Адже вона сама зупинила тебе на вулиці. Почекай іще".
Яків знову повернувся до мамврійського дуба. Темніло небо, затихало каркання галичі, тільки коники безперестанку сюрчали в траві та пролітали часом запізнілі птахи до своїх гнізд. Але ось здалеку донісся тупіт копит. Яків швидко підвівся. Мчала знайома тройка. Правила кіньми Софія, і Яків уже не зводив з неї очей.
— Я думав, не приїдете,— сказав він. На ній уже не було жалобного вбрання. Темно-вишневе плаття красиво облягало стрункий стан. А шовковий шарф, легкий, прозорий і голубий, мов весіннє небо, ще більше молодив її.
Ось стоїть вона перед ним, така приваблива, безмірно дорога, і він, помітно хвилюючись, милується нею, червоніє, мов хлопчисько.
— Сідай!
Яків спритно скочив на козли.
— Давайте мені, я правитиму кіньми.
— Ти ж хотів, щоб я тебе покатала. То я вже правитиму й кіньми. Коні в мене слухняні.— Глянула на Якова, посміхнулась, спитала: — 3 вітерцем хочеш?
— Щоб аж дух забивало!..
— А куди ж поїдемо?
— У степ.
— Там нас можуть побачити. А я хочу цей вечір провести тільки з тобою, Якове. Ну, держись! — І тройка помчала. Засвистів у вухах вітер, заметався шарф, нагадуючи крила дивовижного птаха. Колеса підстрибували на вибоях. Кожної хвилини фаетон міг перекинутись. Але вміло правила кіньми Софія, і Яків милувався нею. Хто з слобідських молодиць відважиться так мчати на тройці, рискуючи розбитися на смерть? Для такої їзди потрібні не тільки сміливість і витримка, але й твердий характер, велика сила волі, молодецьке завзяття.
А рисаки летіли швидше вихору, і з такою ж швидкістю назустріч їм летіла польова дорога. Все ближчою, все чорнішою ставала спереду темна смуга лісових урочищ, куплених свого часу Ізаровим.
Софія підвелася і стоячи стьобала ошалілих коней батогом.
На вибоях дороги, коли особливо підкидало фаетон, Яків мимоволі обіймав її рукою.
— Розіб'єтесь, Софіє Іванівно, не можна...
— Добре катаю? — спитала Софія, відчуваючи, що він стежить за найменшим її рухом, милується нею, оберігає її.— Не всякий кучер зуміє так правити кіньми!..
Через кілька хвилин тройка звернула на вузьку дорогу, закриту з обох боків густими заростями ліщини.
Де-не-де виднілися молоді клени, берести, дубки.
— Ось тут буде краще.— І Софія, віддавши віжки Якову, сказала: — Одведи їх он на ту поляну.
Яків повів коней навпростець, і було чутно, як тріщав у них під копитами сушняк. Гнулися молоді деревця, чіпляючись за збрую і фаетон. Деякі з них потім пружно розпрямляли свої гілочки, а зламані так і зоставалися лежати безпомічно на землі.
Софія облюбувала стару березу, що росла на невеликій поляні, вкритій густою травою та квітами, серед яких особливо вирізнялися білі вінчики ромашок.
Підійшов Яків, глянув на Софію. Вона лежала на траві і, примруживши очі, стежила за кожним його рухом. Він зніяковів. Кілька секунд стояв мовчки, не знаючи, про що з нею говорити.