— Запитуєш, кому потрібна війна? — І Артем не поспішаючи прикурив цигарку, подивився на низенького солдата, відповів: — Самодержавству потрібна, буржуазії та капіталістам потрібна. В таких ділах вони перші зачинателі, діють нахабно й дружно. Взяти, приміром, капіталістів, що мають у містах великі заводи чи фабрики, на яких працюють тисячі робітників. Виготували вони стільки різних товарів, що їх уже ніхто не купує. Що з тими товарами робити? Де їх подіти? Закривати заводи, фабрики? Капіталісти від того матимуть збитки, а на збитки вони не згодні, бо в них вовча вдача і вовча жадність. Ось тоді вони, мов хижаки, й починають об'єднуватись між собою, щоб загарбати нові ринки, нові землі, аби дужче багатіти. А нові ринки чи землі голими руками не візьмеш. Адже там є свої хижаки-капіталісти, що нічим не поступляться. Що робити? Добром не хотять, треба йти на них війною, силоміць відняти, підкорити... Капіталісти однієї або кількох країн домовляються між собою, а їхні уряди оголошують війну. А хто йде на війну першим? Іде робітник. Іде селянин. їхня кров ллється ріками, а капіталісти та буржуазія наживаються на військових замовленнях, сидять у тилу, гуляють, п'ють та лічать бариші... Ось кому потрібна війна. Зрозумів?
— Як же це?..— здивовано перепитав солдат.— Виходить, що я воюю, проливаю свою кров, а з моєї крові наживаються всякі багатії?
— Отак саме й виходить. На війні вони гріють руки, а ми, солдати, свої голови мусимо підставляти під кулі.
— Хитро придумали! А ми теж будемо розумнішими. Ото розповідав Яків про полк, що відмовився наступати. То, мабуть, і ми так зробимо.
— Ну, а цар... Він же знає про все?
— Чом не знати? Знає, звичайно. Та вся справа в тому, що руський цар сам найбільший капіталіст і иайжорстокіший кат Російської імперії.
Солдати боязко озиралися, але з жадібною цікавістю ловили кожне його слово. Адже так ще ніхто й ніколи з ними н$ розмовляв. Треба мати велику сміливість, щоб царя обізвати катом. Коли б дізналося начальство, Артема негайно б заарештували і, хто знає, може, судили б польовим судом, як зрадника батьківщини, а можливо, погнали б у далекий Сибір на вічне заслання чи на каторгу.
— Війна збагачує самодержавство, збагачує капіталістів. Ось, наприклад, взяти вашу землячку, Ізарову. Вона, я гадаю, немало заробила на війні і заробить ще більше. Ізарова — це дрібна рибка в порівнянні з крупними капіталістами. А російський цар їм потурає, бо він їхній друг. Що вони йому накажуть, те для них і зробить.
Солдати тісніше обступили Черкашина, і отой, з веснянкуватим обличчям, дивлячись в очі Артему, спитав:
— Так що ж нам робити? Воювати чи багнет увіткнути в землю і всім розійтися по домівках? Чи, може, влаштувати бунт, як то роблять робітники на заводах,— де вихід?
Артем подивився на солдата, на його худе, змучене обличчя з сірими блукаючими очима і, в свою чергу, запитав:
— А коли б нам довелося битися смертним боєм і в мене була зброя, а в тебе ні, хто б кого переміг?
— Ясне діло — ти мене.
— Отак і капіталісти. У них зброя, в них поліція, жандармерія... А ми б пішли проти них з голими руками? Ні, нам не можна кидати зброю та розходитися по домівках. Навпаки, ми повинні ще краще нагострити багнети і піти на нову війну. Всьому світові відома стійкість і хоробрість руського солдата. Але коли цей солдат знатиме, що він воює не за інтереси капіталістів, а за власну долю, за краще життя для себе й своїх дітей, за нову, вільну вітчизну, де не буде ні царя, ні багачів, а господарем країни стане трудовий народ,— сили російських воїнів подесятеряться. Вони проявлять у боях з ворогом таку відвагу, стійкість і хоробрість, яких ще не знала історія Росії. Нам потрібна зброя для іншої війни. Такої війни, яка б підрубала капіталістів під корінь, як ось ми підрубуємо ці дерева... Бо, доки буде їхня влада, війни неминучі.
Черкашин замовк. Кілька солдатів боязко озирнулися, але навкруги стояли тихі сосни і не видно було жодної душі.
— Ну, а як же буде з землею? Більшість з нас — селяни. Про землю нам подумати треба. Ось воювали ми, воювали, а потім повернемось додому — знову бери соху та виорюй супісок? Ти цей клапоть потом своїм поливаєш, а він тобі нічого не родить! До різдва вже хліба в хаті нема ні шматочка.
— Це не тільки в тебе. У наших краях земля добра, а хліба в хаті теж не вистачає. Землиці мало.
— Так ось я й кажу — супісок. А в тому ж селі є поміщицькі землі. Та які землі! Яка пшениця родить! І жито, і гречка — такі! Не земля, а пух. Хочу я в тебе спитати: чи наріжуть же нам, солдатам, хоч по наділу такої землі за те, що ми тут кров свою проливаємо, життя свого не шкодуємо.
— Ні, не наріжуть. Подумай сам. Який поміщик захоче свою землю солдатам віддавати?
— Правда, з доброї волі не захоче. Так що ж нам робити? Може, яке-небудь прошеніє царю написати?
— І це не допоможе.. Глухий буде цар до ваших благань. У п'ятому році 9 січня вже ходили до нього робітники шукати правди і захисту. Ішли вони разом із своїми дружинами і дітьми, несли корогви, несли портрети царя. А як зустрів їх цар? Чим відповів він на прохання народу? Він наказав стріляти у беззбройних робітників. Не пожалів* навіть дітей. Кров'ю залив вулиці Петербурга. Забив більше тисячі ні в чому не винних людей і понад дві тисячі поранив. Ось як розправився цар з робітниками. Ні, волю і право собі народ повинен добувати не благанням та прошеніями, а завоювати із зброєю в руках! І землю в поміщиків теж треба одібрати силою!
— Я пам'ятаю, як у п'ятому році в нашому повіті збунтувалося селянство. Поміщик утік. Коней запріг і помчав до міста, а маєток його спалили. Хліб розібрали, почали рубати ліс, ділити землю. Вночі, бувало, вийдеш з хати, глянеш — все небо так і палахкотить від пожеж. Там заграва — то горить панська садиба. А там ще більша — то винокурний завод підпалили або цукровий, чи куркульські хутори горять. А потім, бачимо, повертається поміщик, та повертається не сам, а веде з собою козаків і солдатів. Багато селян вони тоді повбивали, деяких нагаями засікли до смерті. Батько мій теж під батогами богові душу віддав.