Осторонь блимав вогник. Поки дістався до нього Метелик, минуло чимало часу. Це був перев'язочний пункт, розміщений у невеликому селищі, де якимсь дивом вцілів оцей єдиний будинок. Надія на швидку допомогу підносила дух. Ось він зараз підійде до дверей, постукає в них, і на той стукіт, відгукнувшись, вийдуть санітари, заведуть його, пораненого солдата, до білої палати, а там уже тямущий хірург зробить все, що треба. Подолати б оцю відстань у кілька кроків — і він опиниться біля рятівних дверей. Ослаблий від втрати крові, Метелик ледве йшов, відчуваючи, як залишають його останні сили.
Нарешті він схопився рукою за металеву ручку, постукав у двері. Минула хвилина, що здалася йому вічністю. Ніхто не відгукнувся, ніхто до нього не вийшов, хоч у вікнах світилося. Нестерпно нила рана, паморочилась голова.
— Відчиніть! — закричав'Метелик, відчуваючи, як у нього підломлюються ноги.
"Загину... Невже стечу кров'ю і загину? Адже рана не смертельна, легка рана... зашити її, перев'язати, як належить... тільки б швидше..." І він знову загримав ще дужче. Нарешті почулися чиїсь кроки.
"Що вони там, спали, чи що?" — подумав він, готуючись навіть вилаяти санітарів за таку повільність.
— Хто стукає? — відгукнувся з-за дверей чийсь незадоволе-ний голос.
— Солдат поранений.
Розчинилися двері, і Метелик несподівано побачив перед собою Олександра Безсалого. Надзвичайно зрадів цій зустрічі. Олександр допоможе своєму землякові! І Метелик почав розповідати:
— Навіть незчувся, коли вона мене зачепила. Упав і сам дивуюсь: "Чому впав?" Зопалу підвівся на ноги... Еге, такий біль... Ледве ось дійшов! Лікаря б мені швидше... Нехай рану огляне.
Олександр, не говорячи ні слова, зачинив перед ним двері. Метелик одразу навіть не зрозумів, що трапилось, так це було для нього несподівано. З хвилину він стояв, розгублено дивлячись на двері. Потім, зібравши останні сили, почав несамовито гатити в двері кулаками. Але як не грюкав він, як не гукав на допомогу собі санітарів, ніхто більше до нього не вийшов.
— Що ж це,— розгублено бурмотів він,— пораненого солдата не хочуть приймати... Де ж таке видано? Я скаржитися буду... Непорядок... Наволоч!.. Чуєте?.. Відчиніть!..
За дверима було тихо, і ця тиша лякала Метелика. "Пропаду... На ранок, можливо, мене вже не буде серед живих. Знайдуть мій труп... Тільки закляклий труп..." Страшна думка про смерть вже ні на хвилину не давала йому спокою. Вона сковувала душу холодним жахом.
У будинку погасло світло. Наступала хмара. В чорні шибки
вікон забарабанив дощ. !{
"Чого ж я стою? Треба йти куди-небудь... Треба щось робити, інакше пропаду... Солдатів би мені зустріти... вони допоможуть, вони врятують".
Метелик пройшов кілька кроків і від нестерпного болю в нозі упав... Холодний дощ бив в обличчя, а він ловив сухими губами окремі краплини, намагаючись утолити страшенну спрагу, що невідступно мучила його.
Не було сил не тільки підвестися, а навіть зробити найменший рух.
Метелик спробував було закричати, але голос став невпізнанно тихим і слабким. В оці останні хвилини незатьмареної свідомості перед очима поставали, як живі, берізки на околиці слободи, останнє прощання з сином і любимою дружиною.
Не побачить їх уже більше Метелик. Навіки розлучила його з рідною домівкою війна.
Чомусь пригадалася йому могила російського солдата серед яскравої зелені озимини, перебита надвоє гвинтівка, перев'язана старою гімнастьоркою, омитий дощами кашкет із заржавілою кокардою і на цьому незвичайному "хресті" — ворон ситий, що очі людські випиває... Метелик втратив свідомість...
Гострий запах нашатирю привів його до пам'яті. Спалахнув вогник сірника, і чийсь знайомий голос назвав його по імені. Метелик, ще не розуміючи, чи це сон, чи дійсність, ледве чутно спитав:
— Якове, ти?
— Я,— почулось у відповідь.
— Значить, житиму! — тихо, але впевнено сказав Метелик, відчуваючи, як його ногу перев'язували вправні жіночі руки.
— Ну, от і все. Тепер можна його брати на носилки. Зараз я покличу санітарів,— і дівчина швидко зникла в темряві.
Дуже знайомим видався Метеликові її голос. Де він його чув? Коли це було? Але хоч як напружував пам'ять, а пригадати не зміг, і тоді звернувся до Якова:
— Хто така?
— Не пізнав хіба? Ніна Черкащина... У Брянську ми в неї гостювали. Зараз вона у нашому полку працює сестрою-жаліб-ницею. Призначення сюди одержала.
Метелик помовчав з хвилинку, потім знову спитав:
— А куди ж вона пішла? Хіба перев'язочний пункт не в цьому будинку?
— Пункт звідси переведено у тил ще звечора. А в цьому будинку розмістилися офіцери.
— Так...— сказав Метелик, відповідаючи на якісь свої думки. Ласкавим і вдячним поглядом він дивився тепер на високу постать Якова.— Дякую тобі... Не забуду... Коли б не ти, Якове, тут і смерть би прийняв... Ну, мабуть, мені ще рано в могилу... Га? — Він навіть посміхнувся, але цієї посмішки у темряві не. міг помітити Македон, який зосереджено думав зараз про щось інше.— Спасибі, брате... Додому про тебе напишу... Нехай знають у слободі мого рятівника.
— Даремно таке говориш,— зауважив Яків.— Що ж тут дивного? Сьогодні я тобі допоміг, завтра ти мене виручиш. На війні без цього не можна...
— Житиму! Чуєш, Якове? — В голосі Метелика звучала радість. І ця радість незримо передавалась Якову Македону. Він обняв мокрі плечі Метелика і, віддаючись хвилюючому пориву нестримних почуттів, що раптом захопили все його єство, промовив з твердим переконанням, але з таємничим виразом слова, значення яких було не зовсім зрозуміле Метеликові.
— Ти повинен жити! Розумієш? Повинен! У нас з тобою в майбутньому ще багато буде справ.
Та Яків Македон не встиг пояснити Метелику всього, чим була сповнена в цю хвилину його душа, не повідав йому до кінця своїх таємних думок. У темряві почулися кроки. З'явилася Ніна Черкащина в супроводі санітарів.
А наступного дня Метелика було переведено до госпіталю, і там, у палаті, він зустрівся з Пимоном Базалієм. Пимон сидів на ліжку, худий, стрижений під машинку, в білій сорочці з довгими рукавами. Сіре одіяло прикривало його до половини. Першою новиною, якою він похвастався перед Метеликом, був лист від дружини.