Пригадалися дочка й дружина. Біль гострим ножем пронизав його серце. "Невже більше я їх не побачу? Не побачу..." Пимон розплющив очі. Поблизу вже нікого не було. Над головою нависло низьке, сіре небо, в якому, мов озеро погожого дня, виднівся голубий просвіт. Але незабаром все потемніло в нього перед очима, наче хтось лютий і невблаганний штовхнув Пимона в глибоку безодню.
Опритомнів він тільки надвечір, але підвестися не міг. Лежав на тому ж місці у рідкій вільховій зарості і стежив за тим, як схилялося до обрію червоне сонце, немовби й воно брало участь у битві і тепер, тяжко поранене, залите кров'ю, лягало на вічний спокій.
Тиша. Жодного пострілу ні з того, ні з другого боку. Скоро настане ніч, і разом з нею, можливо, настане смерть. Ніхто не побачить, як умиратиме Пимон Базалій, хоробрий воїн, якому обіцяно було за першу атаку георгіївський хрест. Не потрібні йому тепер ні хрести, ні медалі.
— Жити! Жити! — шепотіли його зблідлі губи.
Сонце зайшло. Над полем густішали сутінки. В темніючому небі яскраво засяяла вечірня зірка.
9
По лісу бродили солдатки з дітьми. Нікому тепер дбати про паливо на зиму. Молодицям доводиться ходити в ізаровські урочища за кілька верст, щоб назбирати сухого хмизу.
Скоро нагряне зима, замете снігом сушняк, непрохідними стануть лісові дороги, тоді пізно буде думати про паливо. У подраних капцях на босу ногу йшла Марина Сукачова з сином, Метеличиха, Базаліїха. Спільне горе, злидні зріднили солдаток, міцно скріпили їхню дружбу. Всі вони скаржились на Лук'яна Безсалого. Позичив він їм хліб і картоплю, але за те доводилося працювати на Лук'янових полях від зорі до зорі.
— Всім нам тепер погано,— говорила Сукачиха,— а він, хапуга, став жити ще краще, аніж раніше. Позичить що-небудь солдатці, а та своєчасно не поверне боргу — він до суду подає, відбирає землю; бо що, крім землі, у нас візьмеш?
— Не кращий і його брат Трохим. Прийшла до нього моя сусідка — діти в неї захворіли, прийшла, щоб хліба дав хоч шматочок,— не дав... Вигнав з крамниці, мов старчиху якусь.
Уважно слухав розмову старших Серьожа, син Кузьми Сукачова — синьоокий хлопчина в рябенькій сорочці, у старих батьківських штанях, підкачаних майже до колін. Він мовчки йшов слідом за матір'ю.
— Кажуть, буцімто до солдатів можна їздити на побачення,— сказала Сукачиха.— Ну, я гадаю, може, хто багатший та знатніший,— тим можна, а простій людині не дозволять.
Солдатки незабаром звернули в кущі, бо там швидше можна було знайти сухе гілля.
— Жінки, а давайте підемо до п'ятого кварталу,— запропонувала Метеличиха.— Я знаю, там спілі груші є.
— І терну багато, і дикі яблуні є. Ми з хлопцями вже там були,— сказав Серьожа, поблискуючи очима, ладний хоч зараз же йти знайомою дорогою. Так і вирішили: спочатку підуть до п'ятого кварталу по груші та яблука, а вже повертаючись, збиратимуть сушняк. З синенького в білу смужечку фартуха Мете-личиха вийняла кілька засмажених на конопляній олії горішків, почастувала ними дітей і солдаток.
— Дав мені Лук'ян Безсалий замість грошей житнього борошна. Продала йому чоловікову рушницю.
— А мене Софія запрошує,— без особливої радості сказала Базаліїха.
— У майстерні працювати?
— Ні, служницею. А я ось і не знаю: іти мені чи ні. Запитувала в листі чоловіка, хотіла порадитися з ним, так він чомусь не відповідає.
— Іди, гірше не буде, якусь копійчину заробиш.
— Я б пішла, так куди дочку подіти? Не хоче Софія, щоб дівчинка при мені жила. А на кого ж я її залишу?
— Попроси Македониху, в них дітей нема, жінка вона добра, сердечна, догляне за твоєю дівчинкою.
Серьожа слухав розмови, а сам пильно оглядав стовбури. Адже кому доведеться лазити на дерева? Йому ж, Серьожі. У нього під сорочкою схована невелика, але дуже гостра ножівка. Кожного разу, як тільки він чіпкими рученятами обіймав стовбур і ліз на дуба, мати, не зводячи з нього тривожних очей, застережливо гукала: "Гляди, синку, не обірвись". Серьожі смішно. І як це мати не розуміють, що йому не вперше доводиться лазити на дерева? Він добре знає, на яку гілку можна навіть сісти, а за яку досить тільки взятися рукою, як вона одразу ж ламається і летить вниз, розбиваючись на кілька частин. Такі "дрова" Софія дозволяла збирати в своєму лісі солдаткам.
Здалеку долинув звук лісникової дудки.
— Це Мефодій Дробот в обхід пішов,— сказала Сукачиха, прислухаючись до того, як у лісовій хащі відгукнулася луна.-— Кажуть, Софія наказала йому відбирати ножівки і заборонила ламати сухе гілля на деревах. Тільки хмиз можна збирати. Що з дерева впало — те бери, а зрізувати не смій.
— Мефодій якщо й зустріне — не страшно. Він своя людина. Чула я, жінки, що у лісову сторожку до нього ходять солдатки.
— Хіба ж до нього? Ти, Метеличихо, не знаєш. А мені вірна людина казала,— і голос Базаліїхи став тихішим.— Це все ота руда мавпа — Лук'ян — таке придумав. Він там з молодими вдовами пиячить, щоб дружина не бачила. Та хіба від людей сховаєшся?
— Літня вже людина, а в нього ні сорому, ні совісті.
— Навіщо ж йому совість, такому бабієві?
Непомітно прийшли до п'ятого кварталу.
Шелестіло під ногами опале листя. На землі під першою грушею, на яку вони натрапили, лежали почорнілі, спілі й дуже смачні груші лісівки. Визбирували їх солдатки і діти.
— Серьожо, синку, ану вилізь та потруси гарненько. Хлопчина швидко видерся на вершину, почав трусити. Разом з грушами зривалося й падало на землю червоне листя.
У жіночих пеленах — груші, спілий терен, яблука. Повертаючись додому, солдатки згрібали сухе листя, набивали ним повні латані мішки та чували. Але тут проходили вони не вперше й не перші, тому рідко кому щастило знаходити сушняк. Серьо-жа вибрав уже дуби, на яких можна буде спиляти ножівкою кілька засохлих гілок.
— Г ляда, синку, не обірвись,— попередила, як завжди, мати, тривожно стежачи за ним.
Сухий мох, що густо вкривав дубову кору, сипався йому за подерту сорочку, неприємно лоскотав тіло. Та хлопчина не звертав на це ніякісінької уваги. Чіпко вхопився за сучок, але несподівано той сучок зламався. Серьожа впав би, коли б своєчасно не затримався ногами.
Цього ніхто не помітив. Легкий вітер гойдав пожовклі крони дерев, і від того в лісі стояв одноманітний шум. При такому шумі можна сміливо пиляти — все одно ніхто не почує. Серьо-жі з вершини добре видно всіх жінок і дітей. Вони ходять між кущами, згрібають листя. Обнявши руками стовбур і притискуючись до нього грудьми, Серьожа з усієї сили вдарив ногою по гілці. Затріщала вона, обломилась, і відразу ж знизу почувся рідний, сповнений тривоги голос: