Прощаючись, Яків брав її руки в свої, дивився в очі коханій, нічого не говорячи. Та й навіщо говорити, коли вона й без слів розуміла його думки, його почуття.
І все так несподівано обірвалось...
Сумною була остання зустріч.
Софія впала Якову на груди і, нічого не говорячи, тремтіла від приглушеного ридання, а він гладив її плечі, намагався заспокоїти:
— Не плач... Ніде я не подінуся. Хлопці йдуть у Таврію... І я з ними... Зароблю грошей, згуляємо наше весілля... Ждатимеш?
Вона підвела голову, глянула на нього і, не промовивши й слова, знову впала йому на груди...
...А потім минали дні за днями, минали тижні й місяці, довгі, безрадісні, одноманітні...
Довіку не забути Софії, як одного ранку завітав брат Лук'ян, сів край столу, на якому сестра дерев'яним рублем прасувала добре випрану, пахучу від сонця та вітрів білизну.
Зиркнувши якось загадково в бік старшого брата Трохима, гість запитав:
— Ти, Софіє, бачила попа?
— Попа? — щиро здивувалася дівчина.— А навіщо він мені?
— Дізналася б про Якова,— втрутився в розмову Трохим і цими словами, наче холодом, війнув на душу, посіявши в ній тривожне передчуття.
— А що мені,., дізнаватися... Яків, мабуть, уже скоро повернеться з заробітків.
Трохим кашлянув, глянув на Лук'яна. Цей змовницький погляд перехопила Софія, і щоки її залив багровий рум'янець.
— Повернеться, Софочко, та чи радітимеш ти з того повернення.
Софія поклала рубель, метнула неприязним поглядом на обох:
— Ви... брати мої чи... кати?
Немовби хтось жорстокий, безжальний і мстивий з усього розмаху полоснув її ножем у самісіньке серце — так захльобнулося воно пекучим болем.
— Одружився, Софочко... твій Яків. Рум'янець швидко зник. Обличчя стало блідим.
"Це ж вони мене перевіряють, чи справді люблю я свого Якова... Так, люблю... Люблю його... Жду... Стоскувалася по ньому... Виглядаю зраночку^ і ввечері, бо він найрідніший для мене в світі".
їй хочеться про це сказати братам, сказати, не соромлячись, та Софія відчуває — горло в неї пересохло і якась невидима, але владна сила перехоплює подих, важким тягарем давить їй на груди.
"Ні! Ні! — б'ється тривожна думка, мов пташина, нещодавно спіймана у клітку.— Не міг він одружитися... проміняти на іншу. Яків любить мене... Любить... Знаю!.. Це злий наговір, тяжка неправда, яку треба розвіяти... Зараз дізнаюсь, кому це потрібно розбивати нашу любов, наше щастя..."
Софія випростується біля столу, мов орлиця, ладна битися смертним боєм з своїми нещадними супротивниками. В очах блискає гнів, губи мимоволі тремтять, а голос стає навдиво-" вижу чужим, незнайомим і кволим.
— Хто... Хто міг отаке вам сказати?
Очі прикипають до старшого брата, бо з його уст зірвалася страшна новина.
"Він просто пожартував... Ну, звичайно, пожартував, і йому, мабуть, і самому соромно. Він зараз про це скаже. Мусить сказати!"
Але брат мовчить, і його мовчанка страшить. "Невже правда?"
Софія пильніше дивиться на Трохима, і той, не витримуючи її погляду, схиляє голову.
Світ одразу потемнів перед нею. Тривожно б'ється серце, забиваючи дух.
— Хто... сказав?
І найстарший брат не пощадив молодшої сестри, хоч розумів добре, якого болю він завдає їй у цю хвилину.
— Отець Віталій. Від нього чули... А йому начебто заробітчани...
Стало тихо в хаті.
Приголомшена Софія сіла на стілець, а брати, немов хижі кібці, мучили свою знесилену жертву, домагаючись змовницької мети.
— Насміявся з тебе Яків,— линув, здавалося, з високої гори Лук'янів голос.— А ти не горюй, інші знайдуться... женихи. Он до слободи приїхав з Харкова багач Ізаров... Графський ліс купуватиме... Тут хоче й оселитися назавжди... А хто перший йому про ліс сказав? Я! Я, Софочко, сказав. До міста по крам їздив і сказав... А він і в дорогу зібрався одразу. І мене взяв з собою... У такому вагоні вмостилися, що тобі, Софочко, й не присниться... Все на пружинах... Чистота!.. У дверях отакенне дзеркало... І я про все дізнався... Удівець... Ні синів, ні дочок, ні близьких родичів... Про тебе йому говорив... Кажу: "Є в мене сестра — красуня..."
— Бачив він тебе, сестро, цієї неділі... У церкві...— продовжував атаку Лук'ян.— Сподобалась ти йому... Дуже сподобалась... Сам про це мені сказав. Такий туз, а бач, тебе помітив... Красу твою... А хто старався? Я старався... Мій клопіт... За тебе дбаю, Софочко... За твоє щастя піклуюся...
Хоч і довго вмовляли брати, але їхні слова не доходили зараз до її свідомості. Софія не чула, що їй говорилося, бо в голові одна лише думка — про Якова, про його неждану зраду; думка невідступна, пекуча, ятрівна заволоділа всім її єством, витіснивши все інше, стороннє, непотрібне їй.
"Що ж робити? Як мені жити без нього... любимого... Пропала я... Пропала тепер навіки!.."
— А ще чув я, Софочко... На храм приїздить Яків гостювати до рідних батьків... разом з своєю жінкою.
...І коли інших слів не чула й не хотіла чути Софія, то ця звістка стьобнула її гірше батога.
Різко підвелась. В очах спалахнула відчайдушна рішучість.
— Сама спитаюся в попа... Перевірю!..
Бачили люди, як поспішала Софія слобідськими вулицями, як зникла в попівському дворі, як трохи згодом вийшла вона за ворота, зупинилась на хвилинку, тримаючись рукою за високий паркан, а тоді, наче п'яна, хитаючись, пішла додому, нічого не помічаючи перед собою.
А через кілька днів Софія у багатому вінчальному вбранні стояла в церкві поряд з багачем Ізаровим. У його старечих руках помітно тремтіла свічка. Ледь погойдувалась зовсім лиса голова з гострим яструбиним носом. Зате очі видавалися ще моложавими, виблискували іскорками від святкових люстр і рясних вогнів, що їх засвічували лише у найбільші храмові свята.
Софія бліда. Широко відкриті й благальні очі її ні на мить не відривалися від ікони божої матері, немовби в ній єдиній шукала вона зараз для себе порятунку з великої біди.
Стояла під вінцем, а невчасні, непереборні й настирливі думки летіли до зрадливого, але все ще любимого Якова.
Наче крута й висока гора роз'єднала їх тепер назавжди, і, може, тому вривався в душу біль і щось нестримне, жалюче й важке підкочувалось до горла, туманило голову.