— Заждіть мене трохи, я зараз...— і вийшла до кухоньки. Кімната була чисто прибрана. На вікнах багато квітів. Біля крайнього вікна стояла етажерка з книгами. Кілька репродукцій з картин відомих російських художників прикрашали стіни. Невелике дзеркало кидало на стіну сонячні зайчики. Під ним стояв круглий столик, накритий дешевою, але чистою скатертиною, а на ньому красувались фотографії, кольорові листівки, розставлені з любов'ю і смаком.
— То де ж Артем? — запитав Яків, коли молода хазяйка повернулася з кухоньки.
— Артема звільнили з роботи в арсеналі, мобілізували і того ж дня відправили на фронт. Певне, вже в окопах десь...
— А чому ж на фронт? — запитав Яків.— Артем — добрий токар... Такі люди на заводі потрібні.
— Токарі потрібні, але не такі, як мій брат.
Сестрі дуже хотілося в цю хвилину поділитися і думками, що їх передумала вона за ці дні, і горем, що лягло їй на серце важким каменем, але вона стримувалась виявляти свої почуття перед людьми, яких іще не знала добре. Може, поговорять вони згодом, коли краще пізнають одне одного.
— Багато наших робітників на фронті. Багатьох уже й на світі нема. А хто скалічений — додому повернувся. На роботу його не беруть... Вдома сім'я голодна...
— Значить, і робітників беруть. Я гадав, їм відстрочка надається од війни,— сказав Метелик.— Гадав, тільки ото ми, селяни, воюємо, а воно, виходить, і майстрові люди до бою потрапляють.
— Потрапляють,— з сумом промовила Ніна.— Досить комусь з робітників поскаржитись, що, мовляв, на заводі важкі умови праці, а чи заробітки малі, чи адміністрація зловживає надурочними годинами,— майстер або управляючий записують прізвище того робітника, а на завтра, дивись, викликають його до військового начальника. А той вирішує одразу: "На фронт!" Вони розуміють добре, хто для них ворог. Ну, ми їх теж бачимо і знаємо добре. Надійде час, робочі люди з ними розквитаються за всю кривду, за всі образи.
Нахмурились у Ніни брови, обличчя стало суворим, навіть грізним. І Яків, спостерігаючи її, подумав: "Молода, а, певне, вже зазнала горя немало".
— Дарма, Артемові й на фронті знайдеться робота. Ми з ним скоро зустрінемось, бо я теж їду на війну сестрою-жалібницею.
І якось не вірилось дружинникам, щоб така молода дівчина могла на це зважитись. Адже Яків і Костянтин добре знають настрої дружинників, знають, що багато з них бояться фронту. Там бої, кров, каліцтво... Там, на полях жорстоких битв, бродить безжалісна, невмолима смерть. Тому дивним видалося для дружинників отаке рішення молодої дівчини, яка невідомо чому хоче рискувати своїм життям...
— Там можуть забити. Війна...— обережно зауважив Яків. Променисті очі дівчини спинилися на ньому.
— А хіба тільки там війна? — запитала Ніна, і, помітивши, як гість одвів очі, вона, не пояснюючи своєї думки, сказала: —
Я повинна туди їхати. Так треба.— І, щоб перевести розмову ка іншу тему, спитала: — Чаю хочете?
Метелик, який дуже любив чай, не міг одмовитись від гостинного запрошення. А Ніна, не чекаючи відповіді, вже дзвеніла посудом, розставляючи на столі склянки і блюдечка.
Яків соромився дівчини, сам не розуміючи чому. То чайна ложечка випала в нього з рук, то розсипав цукор, то, як маленький, наливаючи гарячий чай у блюдце, несподівано залив скатерть і густо почервонів.
— І не п'яний, а от скатерть...
— Нічого... Це нічого. Не звертайте уваги,— заспокоїла гостя молода хазяйка, непомітно стежачи за кожним його рухом. Яків хоч і не дивився на неї, але відчував на собі її погляд і від того ще більше ніяковів.
— Звідки ви родом? — поцікавилась Ніна.
— Ми? — перепитав Метелик.— Ми з України. Є така слобода — Борисівка, там народились, там і жили до війни.
Стінний годинник пробив тричі, і дружинники, перезирнувшись, зібралися рушати.
— До четвертої години маємо відпустку,— пояснив Метелик.— Якщо запізнимось, посадять на гауптвахту.
— Затримувати не стану. Ось тільки квітів для вас нарву.
— Навіщо? Нехай ростуть... Куди ми їх дінемо? Це ж не вдома... Та й солдатам не дозволено.— Яків підвівся з стільця і, все ще відчуваючрі незручність, став пробачатися: — Скатерть ось вам залив.
Дівчина, посміхаючись, дивилася йому в очі.
— Про таку дрібницю не варто говорити... Я дуже задоволена, що познайомилася з вами. Матимете можливість, заходьте. Я рада завжди вас бачити, товариші!
Міцний потиск руки на прощання і слово "товариші", сказане немовби ненароком, просто й сердечно, наче весняний теплий подих вітру, обдало їхні душі, зародивши щиру вірну дружбу між ними.
Яків з Костянтином вийшли на подвір'я.
— Хоч трошки візьміть айстр.—Ніна зірвала десятків зо два яскравих квіток, розділила їх порівну, ще раз потисла руки дружинникам, запрошуючи бувати в неї. А коли вони, грюкнувши хвірткою, вийшли з двору, дівчина, стоячи в палісаднику під кущем акації, проводжала їх добрим, ласкавим поглядом.
Яків, обернувшись, побачив її, привітно махнув на прощання, і чомусь знову мимоволі пригадалася йому Софія.
— Як тобі подобається ця дівчина? Правда ж хороша? Яків промовчав, думаючи про щось своє.
Ніна, помивши склянки й прибравши з стола самовар, сіла біля вікна в'язати Артемові рукавиці.
Швидко вечоріло. На заході широкою багряно-фіалковою смугою згасала холодна зоря, а на тлі її яскраво вирізьблювались пожовклі дерева. Чорні табуни ситої галичі з криком умощувались на їхніх верхів'ях. Ніна спочатку думала про Якова Македона, що привернув її увагу, та згодом сильніші спогади витіснили його образ, і перед очима постали і люди інші, і події, що їх довіку вона не забуде.
Немовби все діялося вчора, так яскраво лишився в її пам'яті день, коли вона, дівчина з провінції, приїхала до Петрограда. На вокзалі зустрів її рідний брат.
— От і добре, кирпата, що ти нарешті прибула. Я вже домовився. Працюватимеш на фабриці "Треугольник", а там видно буде,— говорив він, обіймаючи її, наче не бачився з сестрою давно.— Як наша старенька? Дуже не хотіла тебе відпускати? ї, мабуть, плакала?
— Плакала... Але відпустила.
— Нічого, ось краще влаштуємось, то й її заберемо до себе. Чого їй самій у Брянську жити? Хату можна продати.