— До мене, малята! — І Яків дав кожному по кілька цукерок і по прянику в маленькі ручки. Андрій Степанович розшукував серед дітей Таню. А її тут чомусь не було.
— Дідусю, ми будемо йти першими,— сказав Володька.
— Чому першими?
— Адже у нас зірка? Отже, і місце наше мусить бути спереду.
— Ага... Ну, якщо у вас зірка, тоді, звичайно, ви йдіть наперед, а ми вже слідом за вами рушимо,— погодився Македон, приховуючи у вусах теплу посмішку.— Тільки щоб з піснями йшли.
— Аякже,— навіть образився Володька, не зрозумівши Ма-кедонового жарту,— обов'язково з піснями.
В дитячі голоси одразу ж вплелися дзвінкі тенори і густі баси партизанів. Далеко по слобідських вулицях летіла вона, крилата похідна, радуючи бідноту, жахаючи багачів:
...Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе, В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.
Цю пісню почув дід Михей і, підійшовши до вікна, вдивлявся в темряву ночі, де серед розбурханої завірюхи багряною калиною горіла п'ятикутна рухлива зірка:
Вышли мы все из народа, Дети семьи трудовой. Братский союз и свобода-Вот наш девиз боевой.
Повз вікна проїхав якийсь вершник, тримаючи в руці за повіддя двох осідланих коней. Це був Костянтин Метелик. Він повертався з особливого завдання, але дід Михей його не пізнав. Всю дідову увагу прикували до себе зірка і пісня, що звучала особливо призивно й натхненно в цю незабутню морозяну ніч. А коли звуки завмерли зовсім і зірка зникла з очей, дід Михей, ставши перед іконами, гаряче перехрестився і сказав уголос:
— Значить, перемогли... Ну і слава богу!
46
Ніч.
Бушувала хуртовина. Було чути, як шуміли дерева, як завивав вітер, намітаючи на віконних рамах снігові косяки. Македониха спалила в грубці чувал дубового листя, заготовленого ще восени, щільно причинила заслінку і, сівши біля гарячої лежанки, продовжувала в'язати рукавички.
На білому фоні шибок, розмальованих візерунками, металося холодне гілля акації. Часом воно хльоскало по рамах, і тоді Македониха підводила голову, прислухалась.
"Здається, хтось стукає".
Вона виходила з хати до воріт і, відчинивши хвіртку, дивилася вздовж вулиці, де була густа темрява. Чувся в ній тільки свист та завивання хуртовини.
Македониха поспішала назад до хати, знову бралася до роботи, зиркаючи на стінний годинник.
В душі зростала тривога. Уже друга година ночі, а ні син, ні чоловік не поверталися.
Македониха двічі вже підігрівала для них вечерю, а їх все нема й нема.
"Справ багато, тому, певно, й сидять так пізно",— заспокоювала себе, відганяючи тривожні думки.
Одноманітно цокав маятник. Десь під скринею шаруділа миша, а за вікнами, здавалося, ще сильніше лютувала метелиця.
Македониха не знала, що саме в цю завірюху у всіх кінцях слободи стояли партизанські пости. Зіркі очі стежили за полем, звідки налітав вітер, зриваючи поземку; він гнав її по безмежно відкритій рівнині, кружляв у повітрі, бив у очі дозорним. Тим иапруженіше й уважніше вдивлялися вони в темряву, готові кожної хвилини відбити напад, коли б ворог під покровом ночі задумав ударити на слободу, захоплену партизанами.
Але ніхто не проїде і не пройде повз дозорних непоміченим. Хай виє вітер і шаленіє заметіль — не покинуть бійці своїх постів. Не зімкне їхніх втомлених повік жаданий сон. Адже кожному з них відомо, чий спокій оберігають вони в цю ніч.
У слободі горіли каганці тільки в тих хатах, де партизанські магері чи дружини ждали повернення додому рідних воїнів.
Та ще світилося троє вікон у волосному будинку. Біля гарячої грубки сиділи партизани. Серед них був і столяр Македон. Він уже кілька разів підходив до вікна, відчиняв кватирку, дививсь на вулицю.
— Затримався Яків. Воно й зрозуміло: треба перевірити пости.
— А надворі мете. Скільки живу на світі, такої хуртовини не пам'ятаю. Віриш, гвинтівку тримаю в руках і не бачу її,— розповідав дозорний, явно перебільшуючи.
Худющий і такий високий, що шинеля була йому до колін, він грів біля розчинених дверцят свої жилаві руки, просушував валянки, з яких помітно здіймалася тепла пара.
— Прийшов до мене на зміну товариш, а я оце сюди. Благодать яка,— говорив він, примружуючи від задоволення очі.— Закурити б махорочки.
Махорка знайшлася.
— Отож приходимо ми до Лякіна,— продовжує розповідь партизан, одягнений в латану свитку, підперезану ременем, на якому висять бойові трофеї — три гранати, кинджал і старовинний пістолет невідомої системи. Лахмата шапка в бійця зсунута на лоб. Очей не видно. Тьмяне світло гасової лампи падає тільки на його бороду, злегка посріблену сивиною.—
Приходимо, значить, ми до аптеки, стукаємо. Ніхто нам не відчиняє дверей. Ми давай міцніше натискати. Чуємо голос служниці: "Хто тут? Чого треба? Аптекар уже ліг спати. Якщо за ліками, то прийдете завтра".— "Які там ліки? В іншій справі до нього прийшли. Відчиняй!" — "Не можу,— каже,— наказано нікого не впускати". Ми пригрозили їй. Двері вона все-таки нам відчинила, а сама, як осиковий лист, тремтить. Взяв я її за плече, питаю: "Хороша ти моя, та чи знаєш, хто ми такі? Ми,— кажу їй,— партизани з Македонового загону, і ти нас не бійся. Наказ у нас є такий, щоб твого хазяїна розбудити, підняти з теплої постелі, забрати з собою". А вона стоїть, мов зачумлена, тільки дивиться иа нас... Розгубилася зовсім дівка. Ну, ми її обминули та йдемо до спальні. Вірно: аптекар у постелі. Як побачив нас — одразу руку під подушку. Ну, ми теж не ликом шиті. Пригрозив я йому: "Уб'ю! Тільки ворухнешся — уб'ю!" Злякався він. Зброю я в нього одібрав — ось вона,— показав на старовинний пістолет,— при собі ношу. А дурна дівчина служниця в сльози... Упала передо мною на коліна, плаче, проситься: "Я не винна, мені він так наказав, щоб нікого не пускати до аптеки... Змилуйтесь!" Така недотепа, партизанів злякалася, наче ми бандити які... Дурна! — закінчив вій розповідь і поклав до грубки ще одне дубове полінце.
— А ось я отця Віталія застукав на гарячому,— почувся з дальнього кутка сиплуватий, простуджений бас. Всі глянули на чоловіка в солдатському картузі, пов'язаному зверху жіночою хусткою. На ньому був старий кожушок, підперезаний мотузком, стоптані чоботи, обгорнуті мішковиною, старанно перев'язані вірьовочкою. Бистрі очі його збуджено виблискували. Ніщо не сховається від тих очей ні вдень ні вночі. Зірко стежать вони за всім, що відбувається навколо. В бою він був хитрим, сміливим і навальним.— Отож батюшка, мабуть, думав сховати цінності — срібні чаші, золоті ложечки, гроші, а я його у вівтарі й накрив. Він мені хреста тиче: "Побійся бога, нечестивий, цілуй розп'яття",— а сам, бачу, під рясу руку засовує.