— І молоток теж.
— Це бабуся Варвара... Це вона допомагала мені.
— От спасибі.
— Ми вам проспіваємо за це,— сказав Володя, набираючи діловито-серйозного вигляду.— Почнемо з "Варшавянки".
Македониха сиділа біля грубки. Ніколи не сподівалась вона, щоб діти могли так добре співати. І крилаті слова' пісні в устах малят ставали особливо зворушливими. Серед дітей стояв Андрій Степанович, підспівував теж, і коли він фальшивив, Володька Метелик докірливо позирав у його бік, але не наважувався зробити зауваження, продовжуючи диригувати рукою, в якій була затиснута батьківська шапка.
Проспівали всі пісні, розучені ними. Варвара дістала із скрині цукерки, пряники, обділила всіх хлоп'ят, і вони вирушили з хати.
— Які у нас діти бідові. А життя в них нема,— сказала Македониха, коли чоловік, провівши хлоп'ят, повернувся до хати.— Як співають! Немов справжній хор. Молодці!
— Бачиш, скільки радості ми дали дітям. Нехай ідуть тепер із зіркою. Хай слухають їх люди.
На долівці ще не висохла вода з розталого снігу, занесеного до хати дітьми на чоботях та валянках. Вечоріло швидко, і, хоч Мефодій заспокоїв Македона, що ніяка, мовляв, небезпека
Якову не загрожує, все ж батько вирішив сам навідатися до сторожки й повідомити сина про таємні задуми і погрози ворогів.
44
Наступного дня вранці церковний староста разом з попом Віталієм вибрали на річці місце для майбутньої Йордані.
Того ж дня столяр Македон приступив до роботи.
Кілька чоловік розчищали сніг, рубали лід. Біля льодорубів зібралося багато дітей. Всі вони знали, що Андрій Степанович майструватиме крижану церкву, і їхня цікавість була такою непереборною, що вони не звертали уваги на лютий мороз, який дошкуляв їм, аби тільки бачити все своїми очима.
І вони бачили, як з-під гострих лез сокир бризкали па сніг крижані шматочки, яскраво виблискуючи під сонцем. Канавки ставали все глибшими. А коли до води лишився тонкий шар криги, льодоруби, скинувши з себе кожушки, запрацювали сокирами так спритно, що вода не встигла навіть виповнити прорубані канавки, як уже все було закінчено.
Тоді ж оці двоє льодорубів одягли знову кожушки, стрибнули на крижину і важкими ломами почали розколювати її на частини. Після того кожну таку частину, зачепивши гаком, ви-тягли з води парою коней. Голубуватий, блискучий під сонцем лід був такий красивий, що його мимоволі хотілося помацати рукою.
Допомагали Македонові ще двоє слобідських теслярів. Працювали вони втрьох з ранку до вечора. Спочатку поставили крижані підмостки, потім спорудили колони, з'єднали їх красивими арками, увінчаними зверху невеликими хрестами. Всередині вівтаря Македон змайстрував "престол".
Вдень, коли світило сонце, лід вигравав у його промінні міріадами сліпучих іскор. Люди, проходячи повз споруду, зупинялися, здивовано оглядали витвір майстра.
— Золоті руки. Розумна голова. Яку церкву спорудив!
— Надійде час — вій палаци будуватиме,— відповів співбесідник.— Тільки б народові ще міцніше згуртуватись та захопити владу до своїх рук, хазяйнувати по-справжньому. Ось тоді пригодяться такі майстри, як наш Македон,— і, помовчавши з хвилину, запитав: — Ніяких новин не чув?
— А що?
— Кажуть, немовби в лісі об'явились партизани.
— Та ну-у?
— І кажуть, ніби Яків, Македоиів син, командує ними.
— Спитати б у батька Він напевно знає.
— Не скаже. Про таке не говорять. Поживемо — побачимо самі.
За кілька днів Йордань було закінчено. Перед Йорданню поставили крижану на зріст людини глибу, наклеїли на неї кольорову, друковану картину, що зображувала Іоанна Хрестителя.
Перед крижаною глибою вирубали хрест з широкими просвітами, щоб завтра, проломивши в ньому тонкий шар льоду, можна було набрати освяченої води.
Навколо Йордані й біля хреста укріпили зелені пахучі сосни.
Перед водосвяттям ринув сюди народ, але поставлений охоронник близько нікого не підпускав. Крижані східці і місце біля "престолу" було посилано червоно-жовтим піском, щоб, не дай боже, не посковзнувся піп.
Ніч перед водохрещем була найтривожнішою в житті Македона. Вчора його запросив до себе отець Віталій, подякував за роботу, заплатив навіть гроші, а потім став випитувати про сусідів, що ось уже кілька днів як зникли невідомо куди з слободи. Столяра вразила ця обізнаність попа, але нічого втішного не міг сказати йому Македон.
— Батюшко, скажіть, звідки ж мені знати, хто є вдома, а кого нема? Я людина зайнята. Ніколи мені до сусідів ходити та цікавитися, куди вони йдуть, чого йдуть.
Македон був певний, що піп Віталій і гайдамаки знають про майбутню атаку партизанів. Інакше не допитувався б, куди зникають слобідські хлопці та колишні солдати. Хотів було Македон піти до лісової сторожки, але його не пустила Варвара.
— Якщо розпитував піп про сусідів, значить, є в нього шпигуни. Гляди, вистежать тебе, і сам загинеш, і Якова погубиш. Сиди краще вдома.
Послухався дружини, але непокоїла думка про завтрашній день. Не сиділося в хаті Македопу, і він, одягнувши кожух, вийшов за ворота.
Вулиця ще була пустинна. На річці блищала своїми арками й хрестами Йордань, наче була вона зроблена з чистого кришталю. Сизий іній встиг укрити кожну соснову гілочку, а на снігу виднілися різко окреслені, непорушні тіні. Навколо Йордані ходив у теплому одягу вартовий, озброєний гвинтівкою з тригранним багнетом, який густо вкрила паморозь.
Македону не хотілося спати. Може, завтра, ось тут, на цьому снігу біля Йордані, проллється кров партизанів? І, хто знає, може, першим у цій битві впаде замертво Яків? Та хіба один Яків? В разі провалу вороги не помилують ні жінок, ні дітей, ні стариків.
— Добрий вечір, Андрію!
Македон обернувся, пізнав діда Михея. Ішов він з порожнім відром до криниці.
— Що, діду, сам по воду ходиш? Ти б Тереня послав.
— Тереня? — перепитав дід і, озираючись, тихенько сказав: — Так його ж немає вдома, у ліс пішов, до Якова. Може, завтра виб'ють гайдамаків із слободи. Я молився вчора за всіх повстанців. Хай іде з ними. А води я й сам можу принести, дровець нарубаю, зварю що-небудь — і ситий. Л його діло молоде. Йому треба за Радянську владу воювати.
Дід Михей глянув на річку.