Настя Григоровна, погасивши огонь, хотіла вже лягати в постіль, коли її немов торкнуло щось: здалося — чогось іще не зробила. Стала посеред кімнати, взялася за голову, пригадує. Сама в кімнаті, а очі блукають за вікном.
А там одмінилося все, що й не впізнати: де стояв удень хутір, тепер чорніють самі скелі з мороку; під скелями самотно догорає, як червона жарина в печі, останній у хуторі вечірній огник. Мріє темний степ через шлях, а по йому гонять одна одну нічні тіні. У вікно товпиться темне віття: ще недавнечко бриніли там голі парості,— незчулася, коли це так густо зрясились вони цвітом та листом. Летить весна, як крилами...
Не ті думки йдуть Насті в голову, не пригадає.
А ніч зайшла темна, зоряна, в травах та в квітках купається.
Настя одчинила двері, зазирнула в клас: може, там який непорядок.
З класу подуло свіжим холодком — сьогодні мили мостини. Обійшла помацки ряди парт, обдивилась усе, що можна. Стіл сукном застелено, картини вквітчано, як на зелених святах,— усе, здається, як слід: проте щось непокоїть.
Вернулась у кімнату, почала оглядати: списки до екзамену, шкільні журнали — все чепурненько поскладано на столі. По стінах малюнків та фотографій — рідко; подекуди вирізуються тільки з тінів суворі голови якихось отців. Каламарчики та коробочки з дівочими чарами, томики віршів та романів, дзеркальце в квітках — усе кудись спливло з маленького столика, а на їх місці темніла тепер гора шкільних книжок. У кімнаті віє чернечим спокоєм.
"Мабуть, мені так здалось",— подумала Настя. Поклалася в ліжко, похрестила подушку. Руки помостила під голову, водить очима по кімнаті.
Боязко чогось Насті. Так боязко, що аж у грудях холоне.
"І чого мені боятися! — розважає себе Настя.— Хлопці в мене вишколені, інспектор..." Настя задумалась,— він, правда, грізний, суворий панюга, вчительки духу його бояться, проте до неї він ласкавий, хвалив її перед іншими. Бо вона таки й справді і слухняна, й почтива, і на шори та вбори та на паничів не вабиться, а роботи своєї пильнує. Посумує часом, що живе в самотині, повтішає себе думкою і про вбори, і про панича, та й ніхто про те не знає.
Добре тим, що в земстві руку мають та атестати більші: завжди знайдуть собі службу, а вона — дівчина бідна: пощастило взяти земську школу, то треба шануватися, бо не всякій і з "званням" дадуть земську школу.
Треба боятися, бо до чого тільки не можна причепитись...
І страхи знову починають ворушитись у Насті.
Пригадалося їй, як колись помітив інспектор, що вона, вчителююча, на виду покруглішала. Тоді казав — нівроку, ще й за підборіддя подержав,— а як школярі поріжуться, що скаже?.. Хотіла хоч перед екзаменами трохи схуднути: поралась увесь день, мов у казані кипіла, рісочки в рот не брала,— підійшла до дзеркальця, думала одну тінь свою побачити, а глянула, то мало не заплакала: все лице, мов на лихо, шаріло, як калина.
— Охо-хо!..— зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом, мов гречаник горохом.
Звізда ясна возсіяла...-
прийшли на думку Насті слова якоїсь колядки. Потім зітхнула.
"ІЦо буде, то й буде, а тепер — спать!" — і почала вкриватись.
Тільки заплющила очі, в усі заграв хтось на тонісіньку дудку. "Лю-лю-лю!" — причулась рулада й урвалась.
Далі коло уха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском.
"Бач, чого забула,— само прийшло в голову Насті,— забула лампадку засвітити".
І хотіла б устати, та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь.
"Хай уже так,— думає Настя,— а тепер..."
І стоїть вже Настя серед зеленого-зеленого лугу.
Світу-світу, ясного, золотого! Аж очам трудно, аж темний лист на дубі осміхається проти ясного неба.
Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі, — страх як легенько!
"Побіжу!"
Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.
"Може б, я й полетіла?" — спадає Насті на думку.
Озирнулась — ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.
"Фрр..." — плавно, рівно пролетіла дугу в повітрі. Стала легенько, немов хто поставив.
"Чи не диво! — радіє Настя.— А кажуть, що людина не полетить. Ану ж ще..."
Махнула руками раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла врівні з вербами.
Дух займає. В грудях коле гострий холодок. Так і випирає звідтіль чи сміх, чи крик — всилу здержує.
"Ану — вниз: чи не вб’юся?"
Заплющила очі й шугнула. Над самою землею немов хто на рядно підхопив її — легенько полинула над травою. Махнула скілько разів — знову над самими верхами верб.
"От, коли б знали люди, що можна так..." — радіє Настя.
Зірвалась з гілки зозуля.
"Ану я впіймаю цю зозулю",— думає.
Зозуля на вербу — й Настя на вербу, зозуля з верби на калину — Настя слідом за нею. Зозуля знялась та й полетіла, тільки крильцями шамотить. Настя за нею, все за нею.
Зеленіє діброва проти сонця.
Зозуля — між лист і уринула. У Насті забилось серце: втече!.. Розмахнулась та так і шугнула в гущавину зелену.
Чудно так у холодку поміж густих віток, темно...
"Шурх-шурх, шурх-шурх" — черкається об неї широкий лист кленовий та білий тополевий.
"Де ж би вона сховалася? — бідкається Настя.— Хіба чи не за отим кущем?" — сіла додолу, надкрадається тихесенько, щоб не хруснути.
"Ку-ку!" — визирнуло з-за листу веселе й лукаве лице покровського завідуючого Петра Кучерявого.
"Моя годинонько! — зраділа Настя.— Як він тут?"
А сонце світить йому в лице, шнурочком чорніє мережана брова, а в сірих очах блискотять золоті іскорки.
"А коли ж то ми вже бачилися з вами!" — простягає він до неї обидві руці.
Настя схиляє на груди голову і вже хоче осміхнутись, засоромившись. Коли щось — тьох у грудях.
"Геть-геть! — сполохалась вона чогось і замахала на Петра руками.— Бо тут, мабуть, хтось є",— нишком шепнула йому.
"Кахи-кхи!" — басом кашлянуло щось за деревами. Спираючись на палицю, понуро виходив на галявину інспектор. Брови насупив, дивиться в землю, щось думає.
І похмарніло відразу все, осмутніло...
І побігли тіні по траві, і лист на дереві помутило.