Гріх

Страница 2 из 3

Васильченко Степан

Глянув Петро на його, зблід відразу, скривився.

"А, бодай тобі добра не було!" — промовив з жалю, полинув і розтанув, як хмарина.

"Гав-гав-гав!" — залящало десь поблизу Герасимове сто-рожеве щеня. Далі опукою вискочило із-за кущів та так і вп’ялося інспекторові в литку.

"Це ж буде рахуба, як порве! — вдарилась Настя об поли.— Жучок! — кинулася вона його одгонити.— Жучок! Жу..."

Прокинулась,— у дворі, помалу затихаючи, гарчить іще Жучок.

Не вспіла щось подумати, як силоміць потягнуло її знову кудись. Вже крізь сон чує, як влетіло щось у вікно, снує по кімнаті й гуде.

...Вона по цей бік, Петро по той. Посередині плине кудись крутими берегами блакитна вода, леліє... Вітрець гонить хвилю, очеретом гойдає. Заходить сонце, палає небо, червоніють проти його дрібненькі мережані брижі на воді.

"Іди, йди! — проганяє вона Петра.— Йди!"

А йому так не хочеться: ступить раз-два та й спиниться, жалібно так очима благає.

"Не мнися, йди! — одгонить його без жалю Настя.— Бачиш, який ото селезень по воді плаває".

"Ну то й що, як селезень?" — питає Петро.

"Еге... що!" — одмовляє Настя, а сама й не знає, що саме. А селезень кружить по воді, та все гуде, та все гуде. Далі — пуць у воду — уринув та й нема. Хлюпнуло коло ніг.

Настя зирк — та й охолола: чіпляючись за лозу, на берег видирався інспектор.

"Бач — що?" — одними очима промовила до Петра. Той схопився руками за голову й знову пішов димом. А інспектор підходить до неї та очима так і пряде по їй, так і пряде.

"Що це він?" — дивується собі Настя.

Взяв її рукою за підборіддя, а другою рукою за стан обгортає:

Хмизом-низом,

Під дровами,-

підспівує й підморгує.

"Еге! — подумала Настя.— А тоді, бач, я й не догадалася, нащо він за щоку брав".

А він нахиляється то до одної щоки, то до другої та тільки: жж... гу. "Так ось який він! — думає Настя.— Хай же тільки займе: ну й вибатькую, ну й вибатькую ж..."

"Ж-ж-ж..." — загув він над самим її ухом.

Настя набралася духу:

"Геть!.."

Кинулась у холодному поті.

— Та й що це зо мною діється,— вже розсердилась на когось Настя,— завтра екзамен, а воно таке верзеться — тьфу! — Сердито одвернулась до стіни, вкрилася з головою.

* * *

"Я вам, я вас, та я ж вас!.." — тупотить ногами інспектор.

Настя стоїть перед ним ні жива, ні мертва. Надворі хмариться чи на дощ, чи на вітер. Екзамен минув уже, коли і як — Настя не пам’ятає. За столом у її кімнаті сидить шкільна комісія, дожидає, поки інспектор переказиться, куняє.

"Признавайтеся, хто моргав на вас над річкою?" — визвірився інспектор.

"Я... він... я не знаю, де він узявся",— виправдується Настя.

"Не знає... вона не знає",— уїдливо звернувся інспектор до комісії.

Комісія заплющила очі й мовчки похитала головами.

"Ну, а отой ваш бриль, як решето,— хто одніс до писарки переховати, поки я тут? — встромив на Настю гострі очі інспектор.— Нащо то вчительці такий бриль?.. Голови паничам крутити?.. А у вашій корзині на самому дні картку якого ото шминдрика з патлами приховали звечора?.. Думаєте, не знаю?.. А пудра в шухлядці для чого ото?"

Бачить Настя: все знає! — тремтить мовчки. Інспектор пригнувся ближче до неї.

"А над водою, як узяв я вас за щоку, як рідний батько,— що ви подумали тоді?" — зашипів їй в самі очі.

Кров прилинула Насті до лиця.

"Ану — скажіть?.. Бач, казали, що вона смирна,— повернувсь він до комісії,— а вона, знаєте, що подумала на мене, старого?"

Комісія зітхнула й покивала головами.

"Я, їй-богу, не знаю, що зо мною діється,— щиро, як батькові, признається вона.— Це мені за гріх... за те, що не засвітила на ніч лампадки..." А сама плаче-плаче.

"Ну глядіть же мені,— пом’якшав інспектор,— щоб більш ніколи цього не було!.. Прощаю на первий раз. Починаймо!" — звернувся він до комісії; сів, присунув до себе папери, надувся, як тума. [21]

"Треба бриль дячисі перепродати, а Петрову картку в піч",— думає Настя й, схлипуючи, сідає теж коло столу.

* * *

А в кімнаті темно, тихо... Десь на стіні цокає в темряві годинник. Скрипнуло вікно, одчинилося, стукнуло об стіну. Тихо вскочив через бузок у кімнату вітер і пішов нишпорити, як злодій, по всіх закутках. Никнув сюди-туди, злетів на ліжко, подув Насті на очі, на щоки, далі добрався до столу й почав порядкувати паперами.

...Бачить Настя — ляснули двері і в кімнату сміливо увійшов Петро, свіжий, хороший, як іскра. І вже не боїться, сідає поруч з інспектором, осміхається, квіткою з бузку грається.

"Й чого його принесло в такий час? — лякається Настя.— Хіба чи не кликали його в комісію?" — подумала. Чує Настя — стає жарко. "Не треба дивитись на його",— подумала й одвернулась в другий бік. Проте не помоглося: починає горіти тіло, горять руки, горить, як у перці, лице.

"От лихо мені! — жахається вона.— Гляне інспектор і догадається! І що б його зробити, щоб не горіти так?" — кидає очима на всі боки, сидить як на жару.

З вікна подув вітер, потяг од інспектора папери й шпурнув під стіл.

"Ой, як же це добре!" — зраділа Настя і зразу — шусть під стіл.

"Поки позбираю їх, може, перегорю під столом",— подумала. Нахилилась під стіл, а Петро вже вперед неї там, теж збирає листи. Побачив її та й дивиться у вічі, чудно-чудно так. Далі до неї нишком:

"Маю сказати вам велику тайну.— Схиляє лице, лоскоче кучерями по щоці. Чує Настя, тихесенько шепоче над ухом: — А спробуємо отут... поцілуватись".

"Чи ви не сказилися? Чи ви не сказились? — Хоче одіп-хнути його Настя, а замість того лицем до лиця тулиться та й тулиться. Вже б час із-під столу вилазити, а вона не має сили випустити Петра.— Ой лишечко, ой що ж це буде, ой рятуйте ж мою душу",— тулиться вона до його; а серце як не вискочить.

"Та й чого так страхатися? — спокійно радить на ухо Петро.— Ми зовсім не будемо вилазити звідціль, будемо сидіти тихенько, то вони й забудуть про нас".

Насті одлягло од серця.

"Правда! — радісно подумала вона.— А я, й не догадалася. О, який же він розумний, мій коханий!" Острах став проходити. Зіперлися вони на стінку, докупи стулились, затихли, прислухаються.

Так, мабуть, справді забули: читають папери якісь, спокійно гомонять. Інспектор прокашлявся й почав читати протокол. Сидіти стало так гарно, затишно.