Хлоя спинилася перед візерунчастою брамою із залізними янголятами, дельфінами і з гірляндами химерного листя; брама мала два величезні цоколі, а над нею висів червоний ліхтар.
— Завтра ввечері?
— Хлоє!
— Ти подзвониш? — спитала вона, показуючи на старовинний дзвоник.— То завтра о восьмій?
Тоді вона поцілувала бухгалтерового помічника, оповила йому шию руками, поцілувала ще раз і ще.
— Ми поїдемо до Греції,— прошепотіла вона,— на нашу давню батьківщину. Незабаром. І на "Юлії".
Вона розчинила ґратчасту хвіртку і щезла, серед дерев у тумані, потім вернулася, помахала рукою, вигукнула щось, та так ніжно, немов то проспівала таємнича пташка, і пішла до будинку, не видного за деревами парку.
Архілохос подався назад, до свого робітничого кварталу. Ішов він довго, бо надумав спершу пройти усіма тими вулицями, що по них він гуляв із Хлоєю. Він пригадував усе, що відбувалося сьогодні, цієї казкової неділі, спинився біля порожньої лавки під Дафнісом і Хлоєю, тоді перед безалкогольним рестораном, з нього саме виходили останні давньо-новопресвітеріанські старі дівки, одна з них привіталася з Архілохосом і, мабуть, зосталася чекати його на найближчому розі вулиці. Далі він проминув крематорій, Національний музей і вийшов до набережної. Туман став густий, але не брудний, як у минулі дні, а ніжного молочного кольору. Грекові здалося, що це теж якийсь казковий туман із золотими пломінцями і тоненькими голчастими зірками. Архілохос підійшов до готелю "Рітц", і саме як він минав розкішний під'їзд, де стояв швейцар двохметрового росту в зеленій лівреї, червоних штанях і з здоровенним срібним жезлом у руках, із готелю вийшли Джільберт та Елізабет Уїмени, відомі на весь світ археологи,— Архілохос знав їх з численних фотознімків у газетах. То були двоє справжніх англійців, вона теж більше скидалася на чоловіка, ніж на жінку; обоє мали однакові зачіски і золоті пенсне, а Джільберт ще руді вуса і коротеньку люльку (власне, то були єдині ознаки, що відрізняли його від дружини). Архілохос раптом насмілився і сказав:
— Мадам, мосьє! Моє шанування!
— Well6,— мовив учений і здивовано глянув на бухгалтерового помічника, котрий стояв перед ним у своєму зношеному костюмі, що його справили ще для конфірмації, і у вичовганих черевиках; місіс Елізабет теж зачудовано роздивлялася його крізь пенсне.— Well,— повторив археолог, а тоді ще додав: — Yes7.
— Я поставив вас номерами шостим і сьомим у своєму моральному світопорядку.
— Yes.
— Ви прихистили грекиню,— вів далі Архілохос.
— Well,— сказав містер Уїмен.
— Я теж грек.
— О,— сказав містер Уїмен і витяг гаманця.
Архілохос заперечливо похитав головою.
— Ні, добродію, ні, добродійко,— сказав він,— я знаю, що мій вигляд не викликає довіри і що я, можливо, не зовсім схожий на грека, але мого заробітку в машинобудівному концерні Пті-Пейзана вистачить, щоб скромно утримувати родину. Так, так, ми зможемо подумати і про діточок, правда, тільки про трьох-чотирьох, не більше, адже при машинобудівному концерні Пті-Пейзана створено такий соціально-передовий заклад, як санаторій для майбутніх матерів — дружин робітників і службовців.
— Well,— мовив містер Уїмен і сховав гаманця.
— Бувайте здорові,— сказав Архілохос.— Хай вас Бог благословить, а я молитимуся за вас у давньо-новопресвітеріанській церкві.
А перед домом його чекав Бібі з простягненою братською рукою.
— Теофіл надумав був почистити Національний банк, та лягаві пронюхали,— сказав Бібі, як звикле, на блатному жаргоні.
— То й що?
— Йому треба шкварити на південь, поки тут всі заспокояться. Потрібно п'ять сотень. Я поверну на різдво.
Архілохос простяг йому гроші.
— Що сталося, братику? — обурився розчарований Бібі.— Отакі дрібняки даєш?
— Більше не можу, Бібі,— вибачився Архілохос Він зніяковів та, на свій власний подив, розгнівався.— Справді не можу. Я обідав із своєю дівчиною в безалкогольному ресторані, що навпроти Всесвітньої служби здоров'я. Стандартний обід і пляшка виноградного соку. Хочу мати нарешті сім'ю.
Брат Бібі злякався.
— Навіщо тобі сім'я? — обурено вигукнув він.— Адже я маю сім'ю. А та дівчина принаймні багата?
— Ні.
— Хто вона?
— Робить служницею.
— Де?
— Бульвар Сен-П'єр, номер дванадцять.
Бібі свиснув крізь зуби.
— Піди проспись, Арнольфе. І дай ще грошенят.
Піднявшись на шостий поверх, до своєї мансарди, Архілохос роздягся і вклався в ліжко. Він хотів був розчинити вікно, бо повітря було важке. Однак сусідство клозетів відчувалося дужче, ніж завжди. Грек лежав у напівтемряві. На стіні навпроти його вікна раз у раз спалахувало світло то в одному, то в іншому віконці. І чути було, як спускають воду. На стіні мансарди коли-не-коли виступали з пітьми портрети дійових осіб його світопорядку — відблиски світла падали то на єпископа, то на президента, то на Бібі з його діточками, то на якийсь інший портрет чи на трикутний чотирикутник Пассапа.
"Завтра треба придбати фотокартку подружжя Уїменів і поставити у рамці",— подумав Архілохос.
Повітря було таке задушливе, таке важке, що він ледве міг дихати. На сон не було чого й сподіватися. Лягаючи спати, він був щасливий, а тепер напосілися турботи. Хіба можна привести сюди, на цю мансарду, Хлою, влаштувати тут родинне кубельце, ще й обзавестися трьома або й чотирма дітками, як це він собі запланував, повертаючись додому. Конче треба знайти інше помешкання. А він не мав ані грошей, ані майна. Все, що заробляв, він віддавав Бібі. Тут йому нічого не належало, ані це злиденне ліжко, ані жалюгідний стіл, ані кульгавий стілець. Він знімав умебльовану кімнату. Тільки портрети дійових осіб його морального світопорядку були його власністю. Архілохос жахнувся своєї бідності. Він розумів, що Хлоїна вишуканість і врода потребують також навколишньої вишуканості і вроди. Не можна, щоб вона знову повернулася до колишнього життя — до ночівель під мостом чи в порожніх діжках на смітнику.
Гуркіт води, що її спускали в будинку навпроти, ставав йому дедалі нестерпніший, дедалі лиховісніший. Він заприсягся собі кинути цю мансарду, вже завтра він підшукає собі інше помешкання. Та міркуючи над тим, як це здійснити, Архілохос втрачав мужність. Він не бачив ніякого викруту з цього становища. Він почувався мізерною часткою велетенського безжалісного механізму і не мав надії, що колись здійсниться те диво, яке подаровано йому цієї неділі. Безпорадний, знесилений, він чекав ранку, і той сповістив про себе несамовитим гуркотом води у клозетах.