Хлоя почала розповідати. Історія її юності була така ж дивовижна, як вона сама. Вона говорила, часом затинаючись, мабуть, ніяковіла. Але бухгалтерів помічник приймав усе неймовірне за чисту правду, адже й те, що відбувалося зараз, скидалося на казку.
Вона була сирота (за її словами), походила з грецької родини, що емігрувала з Кріту. Хлоя пам'ятає, як вони страшенно мерзли, живучи в якомусь бараці. А згодом вона залишилася сама-самісінька. Зростала в страшних злиднях, ходила в дранті, замурзана, як отой чорно-білий спанієль, цупила на базарі фрукти, а з церковних карнавок — дрібняки. За нею ганялася поліція, на неї полювали сутенери. Спала вона під мостом між бродягами або в порожніх діжках на сміття, полохлива й недовірлива, наче звірятко. А згодом її підібрало подружжя археологів, підібрало в повному розумінні цього слова під час вечірньої прогулянки; вони віддали дівчинку до школи, де вчительками були черниці, а тепер вона працює служницею у своїх добродійників, її пристойно одягають, пристойно годують, а взагалі це — надзвичайно зворушлива історія.
— Подружжя археологів? — здивувався Арнольф. Такого він узагалі не чув.
Хлоя Салонікі пояснила, що це подружжя займається археологією, і робить у Греції розкопки.
— Вони знайшли храм із чудовими статуями, тільки все там узялося мохом, навіть золоті колони.
— А як звати це подружжя археологів?
Хлоя відповіла не зразу. Здавалося, вона пригадувала імена. Нарешті виголосила:
— Джільберт та Елізабет Уїмени.
— Оті відомі Уїмени?
(Щойно в "Матчі" була надрукована про них стаття з кольоровими ілюстраціями).
— Еге, вони.
Він включить їх до свого морального світопорядку, сказав Арнольф. За номерами дев'ять і десять, а можливо, і за номерами шість і сім, а метр Дютур і ректор університету посядуть номери дев'ять і десять, адже це теж почесно.
— Ти маєш свій моральний світопорядок?— здивовано спитала Хлоя.— А що воно таке?
У житті треба мати певну підпору, моральні взірці, сказав Архілохос; йому теж було нелегко, хоч він і не вростав серед убивць та бродяг, як вона; вони з братом Бібі росли в сирітському притулку; далі він узявся розповідати Хлої про свій моральний світопорядок.
Непомітно для обох погода змінилася. Дощ перестав, туман де-не-де розривався, перетворюючись на примарні постаті. Над віллами, банками, урядовими будинками й палацами тепер клубочилися довгасті дракони, незграбні ведмеді й люди-велетні, вони спліталися, підіймались угору і поволі танули. Крізь туман уже часом прозирало блакитне небо, спершу невиразно, ледь помітно, немов натяк на весну, яка ще далеко звідси; і нарешті промениста блакить ставала яскравою, сонцесяйною, могутньою. На мокрому асфальті нараз повиникали тіні будинків, вуличних ліхтарів, пам'ятників і людей; зненацька всі предмети набули чіткості й заблищали в сонячному промінні.
Архілохос і Хлоя опинилися на набережній перед президентським палацом. Поряд нуртувала річка, що перетворилася на могутній темний потік. Під мостами з іржавими залізними огорожами пливли порожні баржі, на палубах у них висіли пелюшки, а капітани, що геть змерзли, прогулювалися туди й назад із люльками в зубах. На вулицях аж роїлося вже від святково вбраного люду, від урочистих дідусів та їхніх чепурненьких онуків, від цілих родин, що поставали шерегами на тротуарах. Скрізь виднілися поліцейські, репортери, журналісти, усі вочевидь чекали на президента. Нарешті він виїхав із палацу в своїй історичній кареті, запряженій шестериком білих коней, у супроводі особистої охорони — вершників у золотих шоломах із білими плюмажами. Напевне, президент збирався здійснити якусь політичну церемонію — освятити пам'ятник, прикріпити орден до чиїхось грудей або відкрити сирітський притулок. Цокання кінських копит, гучні фанфари, вигуки "ура!", підкинуті вгору численні капелюхи,— все це наповнювало повітря, вмите дощем і туманом.
І тут сталося щось незбагненне.
Тієї миті, коли президент проїздив повз Хлою й Архілохоса і грек, зрадівши несподіваній зустрічі з номером першим його морального світопорядку (а про це він саме починав розповідати Хлої), втупився в сивого бородатого можновладця — президентове обличчя у визолоченій рамі каретного віконця було точнісінько таке, як на портреті, що висів у мадам Білер над пляшками з перно і кампарі,— тієї миті президент раптом привітався з бухгалтеровим помічником, махнувши йому правою рукою, наче Архілохос був його давній знайомий. Рука в білій рукавичці настільки виразно майнула в повітрі, і це вітання призначалося вочевидь саме йому, Архілохосові, що двоє поліцейських із пишними вусами витяглися перед ним, немов за командою "Струнко!".
— Президент привітався зі мною,— затинаючись, мовив очманілий Архілохос.
— А чого б йому з тобою не привітатися? — спитала Хлоя Салонікі.
— Та я ж тільки незначний чиновник.
— Президент для всіх нас — батько,— в такий спосіб пояснила Хлоя дивну подію.
Аж тут сталася ще одна подія, правда, Архілохос її теж не збагнув як слід, але вона сповнила його гордістю.
Власне, він саме збирався розповісти Хлої про номер другий свого світопорядку, про єпископа Мозера і про ту величезну ріжницю, що утворилася між давньо-новими і просто давніми пресвітеріанами передостанніх християн, а тоді ще коротко спинитися на новопресвітеріанах (цьому скандальному явищі всередині пресвітеріанської церкви), але тут їм зустрівся Пті-Пейзан (номер третій світопорядку, хоч мова до нього ще не дійшла), можливо, він вийшов чи то з Міжнародного банку, віддаленого від президентського палацу метрів на п'ятсот, чи то з кафедрального собору святого Луки, що височів поруч із банком. Пті-Пейзан був бездоганно вбраний: пальто, циліндр, біла краватка. Сама елегантність! Його шофер уже розчинив дверцята "роллс-ройса", та раптом Пті-Пейзан зупинив свій погляд на Арнольфові. Той розгубився. Такі події бувають раз у житті, та ще як зважити, що він саме пояснював Хлої свій моральний світопорядок. Промисловий магнат не знав Архілохоса, та й не міг знати, адже той був лише молодшим помічником бухгалтера у відділі акушерських щипців, і саме ця обставина надала Архілохосові мужності показати Хлої цього видатного чоловіка, але не надала мужності з ним привітатися (не можна ж вітатися з богом). Отже, Архілохос, хоч трохи і злякався, та лише трохи, бо розумів, що може непомітно пройти повз магната. Однак тут удруге сталася дивна річ: Пті-Пейзан усміхнувся, скинув циліндр, помахав ним і чемно вклонився зблідлому Архілохосові, а тоді, вмостившись на м'якому сидінні свого лімузина, ще раз помахав рукою, і машина рвонула з місця.