Кручені сходи кінчалися біля круглої кімнати з трьома високими вікнами, масивним письмовим столом, глобусом, кріслом з високою спинкою, старовинним світильником і скринею; меблі всі середньовічні, як у доктора Фауста в театрі, а на кріслі лежав пожовклий аркуш пергаменту з написом, виведеним губною помадою: "Арнольфів кабінет". Угледівши на письмовому столі телефон, Архілохос згадав власника салону, на якусь мить він уявив, як той чекає внизу, в холі, біля вішалки для парасольок, як з нього тече вода, а може, Наделер уже зовсім відтанув. Та Архілохос одразу ж забув за нього, тільки-но відчинив другі двері з кабінету, куди привели його комети й зірки.
Він побачив перед собою спочивальню з величезним старовинним ліжком під балдахіном. На невисокому столику в стилі Ренесансу лежав аркуш пергаменту з написом: "Арнольфова спочивальня". Він пішов далі зоряною стежкою й опинився в іншій кімнаті, знову витриманій у стилі рококо. То був прегарний будуар, осяяний червонуватим світлом; тут були меблі й різні речі, властиві для будуарів, на одному з тендітних крісел теж лежав пергамент із написом, зробленим губною помадою: "Хлоїн будуар", а навкруг були хаотично порозкидані предмети жіночого туалету, що вкрай збентежили Архілохоса: бюстгальтер, корсаж, пояс для панчіх, сорочечка, трусики, все сліпучо-біле; на підлозі валялися панчохи й черевички, а крізь напівпрочинені двері виднілася ванна кімната, облицьована чорними кахлями, у підлозі — басейн, повний зеленої духмяної води, з якої здіймалася легка пара; але зірки й комети вели не тільки до ванної, звідти вони пролягали до інших дверей, і Архілохос відчинив їх, тримаючи перед собою, немов щит, букет білих троянд. Перед ним був чималий покій, а посеред нього — розкішне, неймовірно широке ліжко з балдахіном, зірки й місяці вели просто до нього, а кілька були навіть приклеєні до деревини ліжка. Чи хтось у ньому спав, Архілохос не міг бачити, бо завіси балдахіну були щільно затягнені. У каміні горіли дрова, палахкотливий вогонь відкидав велетенську Арнольфову тінь на червоний балдахін, заснований золотими візерунками. Він нерішуче наблизився до ліжка. А тоді зазирнув у шпаринку поміж завісами, але в пітьмі побачив тільки білу хмарину білизни. Проте йому здалося, що там хтось тихенько дихає. Майже зомліваючи зі страху, він прошепотів: "Хлоє!" Ніхто не озвався. Треба було щось робити, хоч Арнольф залюбки тихцем утік би звідси, з кімнати, утік би з вілли, щоб знову опинитися на мансарді, де він почувався у безпеці, де його б не бентежили зірки й комети. Врешті, змагаючи свої почуття, він розсунув балдахін і побачив, що та, котру він шукав, спить у ліжку, загорнувшись у свої довгі чорні коси.
Архілохос настільки збентежився, що знеможено сів скраєчку ліжка, лише зрідка насмілюючись глянути на Хлою. Він страшенно втомився, безупинне щастя не давало йому спокою, не дозволяло отямитись. Арнольфова тінь на червоно-золотих завісах ліжка дедалі нижче схилялася над Хлоєю, здавалося, вона міцно спала. Та врешті він зауважив, що очі в неї тільки примружені, напевне, вона вже давно спостерігала його, ледь затуливши очі довгими віями.
— Ой, Арнольфе,— мовила вона, ніби прокидаючись.— Чи ти легко знайшов сюди дорогу через усі ці кімнати?
— Хлоє! — злякано вигукнув він.— Ти спиш у ліжку місіс Уїмен?
— Але тепер ліжко належить тобі,— засміялася Хлоя.
— Ти призналася містеру й місіс Уїменам, що ми любимо одне одного?
Вона трохи зволікла з відповіддю, потім сказала:
— Звичайно.
— І тоді вони подарували нам цей невеличкий палац?
— Вони мають ще багато будинків у себе в Англії.
— Я нічого не розумію,— сказав він,— усе це якось не кладеться мені до голови. Я й гадки не мав, ніби англійці настільки соціально свідомі, що можуть подарувати своїй служниці цілий замок.
— Мабуть, у деяких англійських родинах існує такий звичай,— пояснила Хлоя.
Архілохос похитав головою.
— А мене призначено генеральним директором відділів атомних гармат і акушерських щипців.
— Я знаю.
— І платять величезні гроші.
— То й добре.
— До того ще зробили мене членом Всесвітньої церковної ради. У травні я поїду до Сіднею.
— Це буде наша весільна подорож.
— Ні,— заперечив він.— Ось поглянь,— і витяг із кишені квитки на пароплав.— Ми поїдемо на "Юлії".
Та раптом Арнольф схаменувся.
— Звідки ти знаєш про мою службову кар'єру? — здивовано спитав він.
Хлоя сіла в ліжку, така гарна, що Архілохос опустив очі. Вона начебто хотіла щось сказати, та лише зітхнула, замислилась і довго його роздивлялась, а тоді знову лягла на подушки.
— Про це говорить усе місто,— нарешті сказала вона якимсь дивним голосом.
— І ти хочеш, щоб ми завтра побралися? — затинаючись, спитав він.
— А ти хіба не хочеш?
Архілохос не зважувався навіть глянути на неї, бо вона зовсім відкинула ковдру. Взагалі в цій спальні йому не було й куди дивитися, скрізь висіли картини з голими богинями й богами, такого Архілохос аж ніяк не сподівався від тієї худющої місіс Уїмен.
"Отакі ці англійки,— подумав він.— На щастя, вони добре ставляться до покоївок, за це їм можна пробачити їхнє сластолюбство". Найкраще було б лягти отут, взяти Хлою в обійми й заснути, спати довго, багато годин підряд, без сновидінь, глибоким сном у теплому сяйві каміна.
— Хлоє! — тихенько гукнув він.— Усе, що сталося, таке для мене незвичне, та й для тебе, звісно, теж, що я часом уже нічого не можу збагнути, мені все здається, ніби я — хтось інший, а насправді я повинен жити в тій мансарді з брудними стінами, а тебе взагалі ніколи не було. Єпископ Мозер сьогодні сказав, що куди важче витримати щастя, ніж нещастя, і мені тепер здається, він має слушність. Нещастя ніколи не буває несподіване, воно наперед зумовлене, а щастя залежить од випадку, тож я боюся, що воно так само швидко скінчиться, як і почалось, і може, це просто хтось збиткується з нас, з тебе й мене, з покоївки й бухгалтерового помічника.
— Не треба про це думати, любий,— сказала Хлоя.— Я чекала на тебе цілісінький день, і ось ти прийшов. Який ти гарний! Може, скинеш пальто? Воно, я певна, від О'Ніл-Папперера.
Знімаючи пальто, він побачив, що й досі тримає в руках квіти.