— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся потерплими вустами Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі божій. Його першого спіткає біда...
— Я перший побачив ту дівчину, — осілим голосом сказав Лазіз.
— Ми разом її побачили...
— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно... Та ти ж бачив, як я воював під Хотином...
— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти коней та собак... Я бачив, як один турок їв свиняче м'ясо... Аллах од нас відвернувся, бо правди з нами не було...
Лазіз мовчав.
Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати... Потім його було украдено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя...
Чому зараз згадалися гори далекі. Чорні гори? Чи не Селімові бентежні слова навіяли Лазізові таку згадку? Чи, може, оці провалля темних вулиць чимось нагадали прямовисні бескиди Чорногорії?
Не витримав — озирнувся. Полонянка вже піднеслася високо-високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця… А повний місяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро — простісінько на Стамбул.
Бути біді... Коли це настане — сьогодні, взавтра, післязавтра?..
* * *
Грало, мерехтіло, танцювало синє море... Вічно юне, вічно молоде...
А над Стамбулом підіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму .
Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби .
До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали султанові: "Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але йди без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера-пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч..."
Султан вигнав яничарських посланців і сказав, що повідрубує голови всім яничарам, якщо вони не розійдуться по своїх казармах...
Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все, що попадало під руки.
Вдруге пішли до султана посланці.
І вдруге їх було вигнано...
Грало, мерехтіло, танцювало синє море...
Так грало воно й п'ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — султаном Османом Другим.
То були славні дні. То був блаженний час.
Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи... Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих , Селім Явуз , Сулейман Кануні та Селім Мест , те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи-стан... Ляхистан давно б улігся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — збрід голодранців, що іменує себе козаками. Він розгромить цю дику орду — і ніщо не загрожуватиме його флангам та його тилам...
Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити корпус яничарів. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові. А йому, Османові, потрібна армія, яка корилася б тільки йому, виконувала б тільки його накази, будь-які накази...
...Делавер-паша вбіг у султанів покій. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.
— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!
Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом, мов перед плювком, стислися губи.
"О аллах! Я ще маю відповідати бунтівникам! І цей переляканий мішок з гусячим кізяком крутиться під ногами!.."
Хай тікає через бічний хід чи ховається під перинами в гаремі... А він, Осман Другий, який не раз при Хотині дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами. Навіть оцього мішка з кізяком не видасть їм...
"Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Навіть ім'я їхнє зникне!"
Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарські орти, промайоріли їхні прапори кольору свіжої крові.
Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду-племені, а тому їм не дорога імперія. Вони знають: поки живий, урви собі найбільше. Вони живуть одним днем. А імперія мусить жити сторіччя сторіч.
Галас за вікнами все дужчав.
На душі в Османа не було страху. Був тільки гнів.
"Я, — думав султан, — стоятиму до кінця, що б там не було. Навіть — якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене дорогою ціною загибелі моєї держави..."
Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими очима.
— Щ-що р-робити, найясніший, х-хондкаре? — проскиглив він.
Султан зволив подивитися на великого візира і навіть усміхнутися:
— Вони й досі вимагають твоєї голови? Делавер мовчки заплакав, розмазуючи сльози. Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,
мов іскри з-під кресала.
— Тобі давно голову треба знести, — просичав султан. — І будь певен — тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути, як кремінь. Інакше — гине вся держава. Ти хоч це розумієш?
Делавер догідливе закивав головою.
Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.
— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім'я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов на смерть не вагаючись... А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..
— Аллах, аллах, вря-туй нас...
— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б'ються оті козаки, яких ми називаємо збро-дом? їм нагород од польського короля чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають?..