— Я нікуди не поїду звідси, — сказала Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько дав владу. Ось у мене є його лист... Я поїду в Стамбул. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!
— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до згадану , де вас уб'ють... Уб'ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів...
— Я не можу кидати рідну землю.
— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, — прошу пробачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.
— Але це — рідна земля мого Ях'ї.
— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку. В Туреччині його буде вбито... Єдиний порятунок — тікати, й негайно... Повірте старому Махмудов!. Він вас ніколи не обманював.
І от вони тікають з Трапезонта.
Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал ; на ньому капудан-ага , якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, що теж одержали по доброму гаманові з грішми.
А вітер шаленіє, а вітер звіром налітає з усіх боків!
Що буде, як сандал зірветься з якорів? Його тут же кине на скелі — і тоді прощавай надія на порятунок...
Назустріч із темряви вискочило кілька неясних постатей.
— Скоріше в човен!
Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що скакав на розкипілих хвилях. Махмуд узяв на руки Ях'ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого і безвусого турка.
Вона теж зразу не хотіла тікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:
— Усте, коли Ях'я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства...
— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика.
— Ні, ти повинна їхати.
Устя довго плакала, та потім погодилась.
Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну розкипілу безвість...
Потім, через десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях'я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне розшаліле море...
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутпіша з наймогутнішизс держав світу...
Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:
— Диви!
Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, поцяткованого зорями неба.
— Що там таке? — знизав плечима.
— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету... На що схожа?
— На дівчину... Ух ти, і справді — мов дівчина-гяурка...
— Ото ж то воно й є...
Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя-Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці-тюрми Єді-куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру...
Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина... Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі... І раптом сам створив отаке зображення на темно-блакитному небі.
Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса ...
Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно-блакитного неба.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.
— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.
— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку... Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.
"Бути біді над Стамбулом", — лячно вдарило в серце Лазіза.
А Селім наче почув думку приятеля.
— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?
Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці ("кожен з вас стане хаджі" ), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська...
— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя-Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.
— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе...
— Усе в руках аллахових...
Наче у відповідь знедалеку почулося:
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля...
— ...і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.
Повз них пройшов дервіш . Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками, що були причеплені до посоха.
Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:
— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо-синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..
— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка... Ти знаєш, про що зараз наші говорять?
— Трохи...
— Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат-майдан і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера-паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться... Кажуть, що має повернутися на трон султан Мустафа. Той недоумок, що був раніше...
— Тс-с, — приклав пальці до губ Лазіз, — а то ще хтось почує...