Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому:
— Що то він каже? Петро відповів:
— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро .
— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловік знає надто багато. Треба, щоб він нічого не знав.
Він вийняв пістоля й поклав на стіл.
Лейбине обличчя видовжилося:
— Що ви хочете робити? — гукнув він по-італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.
— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по-італійськи Джузеппе.
— Джузеппе, сховай пістоля... Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?
— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?
— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.
— А... а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все...
— Все?
— Все, — розвів руками Лейба.
— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по-турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.
— Не треба! — верескнув шинкар. — Що ви хочете?
— Ти знаєш, — відповів Олександр.
— Ваше ім'я, найясніший графе, мені передали звідти, з Богданії .
— Хто?
— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойїгіе — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут, їде верхи з трьома вірними людьми, їде таємно... От і все.
— А для чого це вам?
— Треба знати все, що робиться на світі... Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого...
— Так от, — беручись за борщ, промовив Олександр, — твій служник до Гершка ще не поїхав?
— Ні.
— Хай і не їде.
— А що про мене Гершко подумає?
— Хай думає, що хоче.
— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?
— Що тобі краще — кулю в лоб і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?
— І так погано, і так погано... Я бідний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться інші шинкарі? Тоді мені треба буде сказати своїй доньці Ривці: а гіте нахт , а самому почепити на шию каменюку і стрибати в Дністер... Ай-вай-вай, що я наробив?!
Олександр вийняв із кишені гаман із золотими, спостерігаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету і кинув йому. Шинкар відставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і тут же почав кланятися й примовляти:
— Спасибі вам, добрий дане, що зглянулися на мою бідність. Бідний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб він послав вам велику фортуну.
— А Гершкові скажи, що граф Олександр поплив по Дністру вниз, до моря. Чув?
— Чув, найясніший паночку.
— А коли щось буде не так — ось цей чоловік, — показав на Джузеппе, — повернеться назад і уб'є тебе. Втямив?
— Ой, що ви? Що ви?!
За вікном почувся кінський тупіт і людські голоси. Лейба тут же метнувся в двері. Через якусь хвилину нові гості зайшли всередину. Це був польський панок з кількома своїми дружками. Вони тут же замовили собі вина та закуски й сіли бенкетувати.
Олександр прикликав до себе Лейбу.
— Отже, так, — сказав він йому. — Зараз ти нас покладеш спати... В тебе є одяг на одного чоловіка? — метнув очима на Йона.
— Знайдеться, паночку.
— Так-так... А щоб розбити... — Олександр нервово перебирав пальцями, — ну, як його, зінджир , у тебе знайдеться інструмент?
— А обов'язково розбивати? Можна ключ підібрати і відімкнути. У Лейби таких ключів багато.
— Треба ще помити, поголити й підстригти цього чоловіка... І ще — дістати йому коня... До ранку.
— Ой, це так тяжко, так тяжко...
— Заплачу.
— Подумаю.
— Нічого думати. Дай того коня, що ним твій служник до Гершка їздить.
— Пхе, та то ж мужицький кінь.
— Іншого й не треба.
В цей час польський панок підвів голову й задиристо спитав:
— Яке то бидло хце їздити на мужицькому коні? Олександр тут же відповів по-польськи:
— А те бидло, яке втручається в розмови, які його не стосуються!
— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, — панок підвівся і, схопившись за шаблюку, вигукнув: — Єстем пан Станіслав Сулятицький!..
— А я не збираюсь рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу пана, — спокійно відповів Олександр, не встаючи з місця.
— Г-і-і-і! — верескнув пан Сулятицький, і тут же скочили його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна! Джузеппе, Йован і Петро вийняли пістолі.
— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр. — Ці люди не люблять, коли когось із них ображають.
І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби .грубіян, — я не дочув його ймення, — попросив пробачення.
Круглопикий, із закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подій. В^н зрозумів, що втрапив у халепу. Але гонор є гонор.
— Доки живий пан Сулятицький, доти не почує жодна свиня пробачення від нього.
Граф Олександр посміхнувся:
— Ну, якщо пан до того мав справу тільки із свиньми, то він робив помилку. А зараз він мусить пробачитися перед людиною. І якщо не пробачиться, то мої люди застрелять пана...
— Я викликаю вас на герць! — верескливо вигукнув панок, і червоні, як буряк, щоки його затіпалися від гніву й переляку.
— Я не хочу бруднити свої руки об такого пана. Ліпше ми цього пана застрелимо, а з ним і тих, хто посміє чинити опір.
Настала тиша. Компанія тверезіла на очах.
— Сто дяблів його мамі!! — вигукнув цибатий бурмило. — Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном!
— Ах, боїтеся за своє життя? Що ж, тільки рятуючи ваші боягузливі шкури, піду на приниження... Пане, — звернувся він до Олександра, — я висловлюю вам свій жаль з приводу непорозуміння, яке тільки-но сталося між нами.
— Мені так само шкода, що між нами сталося непорозуміння, — холодно відповів граф і помітив біля себе переляканого Лейбу. — Що таке?