— А чому на Вкраїну тікав?
— А куди ж іще? Козаки туркам недавно дали — ого-го! Так на Вкраїну турки зараз не дуже-то сміливо сунуть носа. А в нас — не дай боже що тільки твориться!
— Давно я не був на Вкраїні.
— Рік? Два?
— Тридцять.
— Тридцять? Ого! Як же це?
— Колись розкажу. А зараз — горни руками дужче... Під берегом Петро озирнувся й побачив далеко збоку те місце, з якого їхній малесенький загін починав свій шлях через річку.
— Несе, ох, і несе!
— Берег близько.
Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну і виводив свого коня з води. Джузеппе ще плив, допомагаючи Олександру, який пораненою рукою тримався за коня, а здоровою, правою, гріб...
Коли Петро нарешті став ногою на суху землю, він знову відчув, як усе в ньому затрусилося і йому захотілося впасти в цю пилюку, в цю траву, рожеву-рожеву від західнього сонця, й плакати. Він цього не зробив — він просто ліг на березі і став дивитися в небо.
— А тепер куди?
"От нетерпеливиться графові Олександру", — подумав Петро.
— На Могилів, — відповів. І — до Йона:
— Не знаєш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?
— Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.
— Він помовчав, а потім подивився благаючими очима на Петра:
— Ви, мабуть, на Запоріжжя? Візьміть і мене.
— Ти що? Як же ми тебе візьмемо? В нас чотири коні, а ти п'ятий...
— Я бігтиму за вами... Чи десь украду собі коня. Візьміть мене!..
— Ми не туди їдемо, — озвався Олександр.
— Як же не туди? — ударився в поли Йон. — Коли я точно бачу, що туди?!
— Ми-таки справді не на Запоріжжя їдемо, — сказав Петро.
— Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а там побачимо... Я ж вам ще спасибі не сказав за те, що виручили з неволі. Спасибі вам, молцумеск! Скільки житиму — пам'ятатиму...
— Сідай на коня за мною, — сказав Петро, одягшись і скочивши в сідло. — Довезем до корчми.
— Поїхали...
Йон .сидів ззаду Петра, тихенько сміявся і обіймав його своїми довгими кістлявими руками.
— Ти гляди, вошима мене не наділи, — пробурчав Петро. — А то — не мала баба клопоту...
— Немає їх у мене. У нашому зіндані весь час палили сірку, щоб дохли всі вони, бо турки боялися, аби на них лекелі-гумма не напала.
Петро не підганяв коня, дивився на зарожевілу хмару над лісом, і здавалося йому, що цю хмару він уже бачив — давно-давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини — ласкавої, сумирної, коли повітря здається кришталевим і нестямно прозорим.
Вони сідали з дідом біля старого-престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось награвав. Петро дивився, як Його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком — і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку... І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику... І на небі лебеділа рожево-біла хмариночка — хмариночка-храми-ночка...
Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув...
І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.
А хмариночка-храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками...
Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає...
...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки:
— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то...
Петро шарпнув Сірого.
— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.
— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.
Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.
— Акшаминиз гайролсун! — привітав його Олександр.
— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз! — тут же озвався шинкар.
— Ти, шинкарю, бачу, і по-турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.
— А я по-всякому, хи-хи-хи... Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по-турецьки стріну, платитимеш курушами — по-християнськи.
Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:
— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете... Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе...
— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.
— Лейбою, паночку, Лейбою.
Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?
Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.
— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.
Тим часом з-за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.
Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса...
— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.
"Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми..."
— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.
Піймав схвальний погляд Олександра.
— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом... І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії... А граф є граф. Граф Олександр... Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.