Почало вже смеркати і він весь поринув у свої думки, коли в двері хтось постукав. Оскільки він не зразу отямився й відповів, той, хто стояв за дверима, трохи почекав і тихенько постукав ще раз. Тепер Кнехт відгукнувся, встав і пішов за посланцем, який провів його до будинку, де містилася канцелярія, і далі, більше не доповідаючи, до приймальні настоятеля. Магістр Александр підвівся йому назустріч.
— Шкода, що ви не попередили про свій приїзд, — сказав він. — Через це вам довелося зачекати. Мені кортить дізнатися, що вас так раптово привело сюди. Сподіваюся, не якась біда? Кнехт засміявся: — Ні, не біда. Але невже мій приїзд для вас справді такий несподіваний і ви ніяк не можете собі уявити, що мене привело сюди? Александр запитливо й стурбовано глянув йому в очі.
— Ну що ж, — мовив він, — уявити я можу собі багато чого. Наприклад, я цими днями подумав був, що справа з вашим листом для вас напевне ще не скінчилася. Колегія змушена була відповісти на нього дуже коротко, а крім того, відповідь мала такий зміст і була написана в такому тоні, що вона вас, мабуть, розчарувала.
— Ні, — заперечив Кнехт, — я, власне, й не сподівався, що відповідь Колегії матиме інший зміст. А щодо тону, то він якраз мене потішив. Я побачив з листа, що авторові було важко, навіть прикро писати його і що він відчував потребу хоч трохи підсолодити неприємні для мене, гіркі слова. І зробив він це чудово, я йому глибоко вдячний.
— А зі змістом листа, виходить, ви згодні, Превелебний? — Я його взяв до відома і загалом зрозумів і схвалив. А як же інакше Колегія відповіла б? Вона могла тільки відхилити моє прохання й лагідно мене покартати. Мій лист був несподіванкою для Колегії, досить неприємною, в цьому я ніколи не сумнівався. А крім того, він був, мабуть, ще й не дуже вдало складений, оскільки містив у собі особисте прохання. Я навряд чи міг сподіватися іншої відповіді, крім негативної.
— Нам приємно, що ви так дивитесь на це і що наш лист, таким чином, не міг прикро вразити вас, — мовив настоятель, і голос його забринів ледь різкіше, — Дуже приємно. Але я одного не збагну. Якщо ви, складаючи і відсилаючи свого листа, з самого початку не вірили в успіх і в позитивну відповідь, навіть наперед були переконані, що зазнаєте невдачі, — правильно я зрозумів вас? — то навіщо ж ви складали його, переписували начисто й відсилали? Адже це була велика праця. Кнехт, приязно дивлячись на Александра, відповів: — Превелебний, мій лист мав подвійний зміст, подвійну мету, і я не вірю, що він був цілком даремний, не дав ніяких наслідків. У ньому було особисте прохання: я просив, щоб мене звільнили від обов'язків Магістра, а мої знання використали в іншому місці; це прохання я вважаю чимось більшменш другорядним, бо кожен Магістр повинен якомога відсувати свої особисті інтереси на задній план. Прохання відхилили, і я змирився з цим. Проте в моєму листі, крім того прохання, є ще й дуже багато всього іншого — безліч фактів і частково думок; я вважав себе зобов'язаним довести їх до відома Колегії, хотів, щоб вона звернула на них увагу. Тепер усі чи принаймні більшість Магістрів ознайомилися з моїми доказами, щоб не сказати застереженнями, і хоч багатьом із них ця страва напевне була не до смаку й вони, мабуть, брались до неї невдоволено, а все ж таки вони прочитали і взяли до уваги те, що, помоєму, я був зобов'язаний їм сказати. Я не вважаю невдачею того, що вони не були захоплені моїм листом, бо шукав не захвату й не схвалення, а, швидше, хотів занепокоїти, розтривожити їх. Я б дуже жалкував, якби з тих причин, що ви назвали, не відіслав своєї праці. Не знаю, чи вона дуже подіяла чи не дуже, а все ж це був поклик, гасло тривоги.
— Звичайно, — нерішуче мовив настоятель, — але для мене це ще загадки не розв'язує. Коли ви хотіли, щоб Колегія почула ваші застереження, поклики й гасла, навіщо ж зменшили, навіть поставили під загрозу силу своїх золотих слів тим, що пов'язали їх з приватним проханням, та ще й з таким, в задоволення якого самі не дуже вірили? Я цього поки що не розумію. Але, може, зрозумію, коли ми поговоримо про все докладніше. Принаймні саме тут найвразливіше місце вашого листа: в поєднанні поклику з заявою, застереження з проханням. Ви ж, певна річ, не мали наміру користатися формою заяви тільки для того, щоб викласти нам свої застереження. Якщо ви вважали за потрібне розтривожити своїх колег, то легко могли досягти цього усно чи письмово. А прохання пішло б своїм офіційним шляхом.
Кнехт привітно дивився на нього.
— Так, — миролюбно сказав він, — може, ви й маєте рацію. Хоча… пригляньтеся ще раз до цієї заплутаної справи! І в моїх застереженнях, і в моєму проханні йдеться не про щось буденне, звичайне й нормальне, вони вже тому пов'язані одне з одним, що випадають з традиції і породжені нагальною потребою, виходять за межі узвичаєного. Адже незвично і ненормально, що людина без якоїсь вагомої зовнішньої причини раптом починає благати своїх колег, щоб вони згадали про минущість і сумнівність свого існування, і так само незвично і ненормально, що касталійський Магістр домагається місця шкільного вчителя поза межами Провінції. З цього погляду в змісті мого листа немає дисонансу. Читач, який справді уважно поставився б до мого листа, помоєму, мав би зрозуміти, що тут не просто якийсь дивак проголошує свої передчуття і хоче навіяти їх колегам, а що ці думки в нього вистраждані й він дуже перей2мається тим лихом, про яке попереджає, що він готовий відмовитися від своєї посади й сану, від свого минулого й почати життя наново в найскромнішому званні, що він переситився саном, спокійним існуванням, честю й авторитетом і прагне позбутися й відкинути їх. З цього листа — я й далі пробую дивитися на нього очима його читача — можна зробити, здається мені, два висновки: або автор цієї нотації трохи схибнувся, отже, так чи інакше непридатний уже для ролі Магістра, або, якщо автор не божевільний, а при своєму розумі, в його проповіді, в його песимізмі ховається щось більше, ніж примха й химера, а саме якась реальність, істина. Десь таким уявляв я собі перебіг думок свого читача й мушу признатися, що помилився. Моє прохання і мій сигнал тривоги не тільки не підперли й не підсилили одне одного, а їм обом не приділили належної уваги, не захотіли вдуматися в них. Мене ані зажурила, ані вразила відмова, бо, повторюю, я, властиво, незважаючи ні на що, такого наслідку й сподівався і, визнаю, заслужив його. Справа в тому, що моє прохання, в успіх якого я не вірив, було посвоєму хитрістю, формальним жестом.