— Звичайно! — засміявся Кнехт. — І з тією доброю волею ми нестерпно мучили й виснажували один одного. Ми тоді інстинктивно не любили один одного, здавались один одному не вартими довіри, набридливими, чужими й огидними, і тільки уявний обов'язок і уявна солідарність змусили нас цілий вечір грати тяжку комедію. Я зрозумів це зразу після твого від'їзду. Ми обидва ще не зовсім позбулися ані колишньої приязні, ані колишньої ворожнечі. Замість дозволити, щоб ці почуття остаточно згасли, ми вирішили, що мусимо відкопати їх у собі і якось продовжити. Ми вважали себе боржниками й не знали, як же нам сплатити свій борг. Хіба не правда? — Мені здається, — задумливо мовив Плініо, — що ти й тепер ще надто ввічливий. Ти кажеш "ми обидва", але ж ми не обидва шукали й не могли знайти один одного. І пошуки, і любов були тільки з мого боку, а отже, й розчарування, і мука так само. Що в твоєму житті, спитаю тебе, змінилося після нашої зустрічі? Нічого! А для мене то був глибокий, болісний перелом, і тому я не можу просто посміятися з нього, як ти.
— Вибач, — лагідно, примирливо мовив Кнехт, — я, мабуть, надто поквапився. Але я всетаки сподіваюся, що згодом і тебе спонукаю сміятися разом зі мною. Ти правду кажеш, тобі було тоді боляче, хоч і не через мене, як ти, видно, й досі ще вважаєш, а через те відчуження й прірву, яка пролягла між твоїм світом і Касталією. Ми в свої шкільні роки начебто були її подолали, а тут раптом побачили, що вона, страхітливо глибока, знов зяє перед нами. Оскільки ти вважаєш винним мене особисто, то, прошу тебе, виклади відверто своє звинувачення.
— Ох, це ніяке не звинувачення. Це скоріше скарга. Ти тоді її не почув, та й сьогодні, здається, не хочеш почути. Ти тоді відповідав на неї витримкою та усмішкою і сьогодні відповідаєш так само.
Хоч Плініо читав у погляді Магістра глибоку приязнь і зичливість, він ніяк не міг відігнати тих згадок; йому хотілося виповісти все й позбутись нарешті болючого тягаря, який він так довго носив у собі.
Вираз обличчя в Кнехта не змінився. Він трохи подумав, тоді лагідно сказав: — Я, мабуть, тільки тепер починаю тебе розуміти, друже. Можливо, ти маєш рацію, і нам треба поговорити й про це. Я лише хотів би тобі спершу нагадати, що ти, власне, тільки тоді мав би право вимагати від мене уваги до твоєї, як ти кажеш, скарги, коли б ти справді її висловив. Але ж ти під час тієї вечірньої розмови в готелі не висловлював ніяких скарг, а так самісінько, як і я, сміливо й бадьоро простував уперед, вдавав, як і я, безтурботного, якому нема на що скаржитись. Але в душі ти сподівався, як тепер виявилось, що я всетаки почую твою приховану скаргу й побачу під маскою твоє справжнє обличчя. Що ж, я таки дещо вже й тоді помітив, але далеко не все. Та як би я, не вражаючи твоєї гордості, дав тобі зрозуміти, що я турбуюся за тебе, що мені тебе шкода? І яка була б користь із того, що я простяг би тобі руку, коли вона була порожня, коли я нічого не міг тобі дати — ні поради, ні дружби, ні втіхи, бо шляхи наші так круто розійшлися? Так, тоді твоє приховане невдоволення й горе, яке ти маскував удаваною жвавістю, не подобалось, заважало мені, здавалося, щиро кажучи, відразним, у ньому відчувалася претензія на увагу й співчуття, яка суперечила твоїй поведінці, я бачив у ній щось настирливе й легковажне, і це відвертало мене від тебе. Ти претендував на мою дружбу, хотів бути касталійцем, гравцем у бісер, а сам був таким нестримним, таким химерним, зануреним у свої егоїстичні переживання! Десь така була моя думка, бо я добре бачив, що від касталійського в тобі майже нічого не залишилось, ти явно забув навіть основні наші правила. Гаразд, не моє діло було, яким ти став. Але чого ж ти приїхав до Вальдцеля й захотів привітати нас як товаришів? Це, як я вже сказав, дратувало і прикро вражало мене, ти тоді мав цілковиту слушність, вважаючи мою підкреслену ввічливість нехіттю. Так, я інстинктивно не хотів зближення з тобою, і не тому, що ти був світською людиною, а тому, що ти претендував на звання касталійця. Коли ж ти після стількох років недавно з'явився тут знов, у тобі вже нічого цього не відчувалося, ти мав вигляд світської людини й говорив, як говорять у вас, а особливо вразив і зворушив мене вираз суму, туги і горя на твоєму обличчі; все — твоя поведінка, твої слова, навіть твій смуток — приваблювало мене, було гарне, гідне тебе, личило тобі, ніщо не дратувало мене, я міг прийняти тебе такого без внутрішнього опору, цього разу не потрібно було підкресленої ввічливості й витримки, і тому я зразу зустрів тебе як друга й намагався виявити тобі свою любов і увагу. Цього разу вийшло навпаки: тепер я шукав зустрічі з тобою і домагався твоєї прихильності, а ти був дуже стриманий, але саму вже твою появу в нашій Провінції і твою цікавість до її долі я мовчки сприйняв як ознаку приязні й вірності. Ну, а тепер ти також пішов мені назустріч, і ми, нарешті, досягли того, що можемо відкрити один одному душу і, сподіваюся, відновити нашу давню дружбу.
Ти тількино сказав, що дуже болісно пережив нашу юнацьку зустріч, а для мене, мовляв, вона не мала ніякого значення. Не будемо сперечатися про це, хай і так. Але теперішня наша зустріч, amice, має для мене велике значення, багато більше, ніж я можу тобі сьогодні сказати і ніж ти можеш собі уявити. Щоб довго не спинятись на цьому, скажу одне: я сьогодні не тільки віднайшов утраченого друга і тим самим воскресив минулі часи, щоб зачерпнути в них нової сили для нових перетворень. Для мене ця зустріч — перш за все поклик, крок до зближення, вона відкриває переді мною шлях у ваш світ, знов ставить мене перед давньою проблемою синтезу між нами й вами, і відбувається вона, признаюся тобі, саме вчасно. Цього разу я не лишився глухий до поклику, слух мій чуйний, як ніколи, бо поклик не застав мене зненацька, мені не здається, що він чужий і прийшов десь ззовні, що перед ним можна відкрити, а можна й замкнути своє серце, ні: він виходить ніби з самого мене, це відповідь на дуже сильне, дедалі наполегливіше бажання в мені самому, на мою потребу й на мою тугу. Але про це ми поговоримо іншим разом, уже пізно, нам обом треба відпочити.