Так минали місяці, сповнені напруженої праці, і в Кнехтових думках не знаходилось місця для Тегуляріуса, він тільки напівсвідомо давав йому різні доручення, щоб уберегти його від надмірного дозвілля. Фріц утратив товариша, бо той раптом піднявся на інший щабель, став найвищим начальником, до якого він уже не мав доступу як до приватної особи, його тепер треба було слухатись і звертатись до нього на "ви" і "превелебний". А проте всі доручення Магістра він приймав як турботу й ознаку особистої уваги. Почасти завдяки підвищенню друга і вкрай схвильованому настроєві всієї еліти, а почасти через ті доручення, йому, примхливому самітникові, передавалося загальне збудження, і він відчув, настільки, наскільки був здатен відчути, приплив енергії; в усякому разі, він витримував цілковиту зміну становища краще, ніж сподівався тієї миті, коли Кнехт, у відповідь на звістку про своє призначення Магістром, відіслав його від себе. Крім того, у Фріца вистачило розуму й серця, щоб зрозуміти чи принаймні здогадатися, яке величезне напруження, який тяжкий іспит доводиться витримувати тепер його другові; він бачив, що той, ніби охоплений полум'ям, вигоряє зсередини, і, мабуть, переживав усі його тривоги гостріше за нього самого. Він не шкодував сили, щоб добре виконати всі завдання Магістра, і якщо й жалкував колинебудь посправжньому, що через свою кволість не може посісти відповідальну посаду, якщо й сприймав це як свою ваду, то саме тепер, коли так хотів стати в пригоді обожнюваному другові як помічник, як службовець, як "тінь".
Букові ліси над Вальдцелем уже почали рудіти, коли одного дня Кнехт, узявши з собою невеличку книжку, вийшов у магістерський садок біля свого помешкання, в той гарненький садок, який покійний Магістр Томас так любив і, немов Горацій, часто сам обробляв, у той садок, священне місце відпочинку й самозаглиблення Магістра, який колись здавався Кнехтові і всім учням та студентам чарівним острівцем муз, таким собі Тускуланумом,[47] і в який він, відколи сам став Магістром і господарем його, так рідко навідувався, майже ніколи не проводив там свого дозвілля. І тепер він також вийшов туди лише на чверть години після обіду, дозволив собі тільки трохи пройтися поміж більшими й меншими кущами, де його попередник посадив кілька вічнозелених південних рослин. Потім він переніс легеньке плетене крісло на сонце, бо в затінку було вже холодно, сів у нього й розгорнув принесену з собою книжку. То був "Кишеньковий календар Магістра Гри", який років сімдесят чи вісімдесят тому склав тодішній Магістр Гри Людвіг Вассермалер і яким відтоді з певними, продиктованими часом виправленнями, скороченнями й доповненнями забезпечують кожного з його наступників. Цей календар був задуманий як vademecum[48] для Магістрів, особливо ще не досвідчених, на перші роки їхньої служби: він з тижня в тиждень, впродовж цілого року, перераховував їхні обов'язки, часом тільки називаючи їх, а часом і докладно описуючи, даючи поради, як краще з ними впоратися. Кнехт знайшов сторінку на цей тиждень і уважно прочитав її. Не виявивши там нічого несподіваного чи особливого, він наприкінці побачив такі рядки: "Помалу починай зосереджувати свої думки на майбутній щорічній Грі. Тобі може здатися, що ще рано, надто рано. А проте я раджу: якщо в тебе немає ще в голові готового плану, хай віднині не мине жодного тижня чи хоча б місяця без того, щоб ти не подумав про майбутню Гру. Занотовуй свої ідеї, використовуй кожні свої вільні півгодини для того, щоб проглянути якусь класичну партію, бери її з собою також, як їхатимеш у службові відрядження. Готуйся, але не пробуй вимучити з себе добру ідею, а частіше думай про те, що через кілька місяців на тебе чекає чудове, святкове завдання, для якого тобі треба набратися сили й відповідно настроїти себе".
Слова ці написав десь три покоління тому мудрий старий чоловік, знавець своєї справи, між іншим, у той час, коли Гра формально досягла своєї вершини; їй тоді властива була вишуканість і пишна орнаментика, як, скажімо, в добу пізньої готики чи рококо в архітектурі й декоративному мистецтві, І приблизно два десятиріччя вона справді скидалася на гру в скляні намистини, порожню, кокетливу, з якимось штучним блиском, на пустотливу розвагу, щедро оздоблену всілякими витребеньками, на манірний танець, часом навіть на хитромудрі викрутаси найвигадливішого ритмічного візерунка. Були гравці, що вбачали в тодішньому стилі втрачений чарівний ключ, а були й такі, що вважали його перевантаженим зовнішніми оздобами, декадентським і немужнім. Отож один із митців і творців тодішнього стилю й склав календар для Магістрів, повний зичливих, мудрих порад і застережень. Коли Йозеф Кнехт вдруге і втретє уважно перечитав слова Магістра Людвіга, серце в нього радісно тьохнуло, і його опанував настрій, який, здавалось йому, досі був у нього тільки один раз і ніколи більше не повертався; він пригадав, коли це трапилося — під час медитації перед його вступом на посаду, йому тоді уявилося чудесне змагання Магістра музики і Йозефа, Магістра й початківця, старості й молодості. Ці слова написав старий, навіть дуже старий чоловік: "Хай віднині не мине жодного тижня" і "Не пробуй вимучити з себе добру ідею". Той чоловік років двадцять, а може, й багато більше займав високу посаду Магістра Гри, в ту ласу До Гри добу рококо він, певне, боровся з дуже розбещеною і самовпевненою елітою, створив понад двадцять блискучих щорічних Ігор, що тоді тривали ще по чотири тижні, й сам керував ними, старий чоловік, для якого щорічний обов'язок компонувати велику публічну Гру давно вже, мабуть, був не тільки великою честю й радістю, але й ще більшим тягарем, важкою працею, завданням, на виконання якого доводилось настроювати себе, намовляти, трохи підохочувати. Кнехт відчув не тільки вдячність і пошану до цього мудрого, досвідченого порадника — адже календар старого Магістра не раз уже ставав йому в пригоді, — а й Радісну, навіть веселу й пустотливу зверхність, зверхність молодості над старістю. Бо з усіх завдань Магістра Гри в бісер, що лягли тягарем на його плечі, все ж таки це найменше його турбувало: він не уявляв собі, що можна забути, своєчасно не подумати про щорічну Гру, що можна братися до цього завдання без радості, не зосередившись на ньому, що в нього може не вистачити заповзятості чи, ще гірше, вигадки. Ні, Кнехт, що в останні місяці іноді здавався собі досить старим, цієї хвилини відчув себе молодим і дужим. Але він не міг довго віддаватися цьому чудовому почуттю, не міг натішитись ним до кінця: чверть гадини, приділені ним на відпочинок, минали. Проте радісне, святкове почуття не розвіялося зразу, він поніс його з собою; короткий відпочинок у магістерському садку й читання календаря всетаки щось дали йому, лишили в його душі свій слід. З нього не тільки спало напруження, поступившись місцем хвилинному, радісному відчуттю краси життя, а й у голові його визріли дві ідеї, які він зразу ж вирішив здійснити. Перша: постарівши і стомившись, він складе з себе високе звання того самого дня, коли компонування щорічної Гри здасться йому обтяжливим обов'язком і він не знатиме, яку тему для неї придумати. Друга: він негайно почне готуватися до своєї першої щорічної Гри, а товаришем і головним помічником візьме собі Тегуляріуса; друг буде радий і задоволений, а для нього самого це стане спробою надати нового імпульсу їхній пригаслій дружбі. Бо Тегуляріус не зможе знайти для цього якогось приводу чи поштовху; перший крок має зробити він, Магістр.