Нам було б надзвичайно важливо мати так само написану чорним по білому відповідь Магістра. Але Кнехт отримав її усно. Невдовзі після того, як він послав листа, Магістр сам завітав до Вальдцеля, щоб прийняти іспит з музики, і першого ж таки дня мудро подбав про свого молодого друга. Ми знаємо про це з пізніших розповідей самого Кнехта. Магістр йому не полегшив завдання. Він почав з того, що ретельно перевірив оцінки Кнехта, а особливо його знання з тих предметів, які хлопець вивчав самостійно, і дійшов до висновку, що вони надто односторонні, — тут він погодився з директором і наполіг, щоб Кнехт сам сказав про це Цбінденові. Потім він дав докладні вказівки, як Кнехтові треба поводитися з Десиньйорі, й поїхав аж тоді, як обміркував усе це з директором. Наслідком Майстрових відвідин був не тільки знаменний, незабутній для всіх, хто його чув, поєдинок між Десиньйорі й Кнехтом, але й зовсім нові стосунки між Кнехтом і директором. Щоправда, вони й тепер не були такі щирі й таємничі, як між Кнехтом і Магістром музики, але напруження зникло, і їх ніщо вже не скаламучувало.
Нова роль, яка тепер випала на долю Кнехта, надовго стала визначальною в його житті, йому дозволено прийняти дружбу Плініо й дати відсіч його нападам і його впливові, причому вчителі не повинні були втручатися чи контролювати Кнехта. Проте Магістр дав йому завдання боронити Касталію від її критиків і провадити диспути на найвищому рівні, а це, між іншим, означало, що Йозеф мусив активно засвоїти всі закони, які панували в Касталії та в Ордені, й завжди мати про них чітке уявлення. Скоро словесні поєдинки між двома друзямисупротивниками стали широко відомі, учні боялися пропустити їх. Агресивний, глузливий тон Десиньйорі став не таким зухвалим, його формулювання — обережнішими й відповідальнішими, а критика — об'єктивнішою. Досі Плініо мав переваги в цій боротьбі: він прибув зі "світу", володів його методами і його наступальними засобами, мав його досвід і щось від його певності, знав із розмов, які в нього вдома провадили дорослі, все, що той світ закидав Касталії. Але тепер, завдяки Кнехтовим реплікам, він збагнув, що хоч і добре знав світ, краще ніж будьякий касталієць, зате Касталію, її дух знав куди гірше, ніж ті, для кого вона була домівкою, батьківщиною, долею. Він навчився розуміти й поволі навіть визнавати, що він тут гість, чужинець, і що не тільки там, у його світі, а й тут, у Педагогічній Провінції, є віковічний досвід і усталені уявлення, і тут є традиція, навіть своя природа, яку він знав лише Частково і яка тепер, через свого провісника Йозефа Кнехта, вимагала пошани до себе. А Кнехт, щоб упоратися з своєю роллю апологета, мусив за допомогою пильної праці, медитації і самодисципліни все глибше й чіткіше пізнавати й засвоювати те, що він мав боронити. В риториці Десиньйорі й далі переважав його, тут, крім запалу й шанолюбства, якими він був наділений від природи, йому допомагали ще й певні світські навички та досвід некасталійського життя; навіть зазнаючи поразки, він не забував про слухачів і забезпечував собі гідний чи принаймні дотепний відступ, тим часом як Кнехт, коли супротивник заганяв його на слизьке, міг, наприклад, сказати: — Над цим мені ще треба поміркувати, Плініо. Почекай кілька днів, я тобі потім нагадаю про це.
Та хоч тепер стосунки між Кнехтом і Десиньйорі набули гідної форми, а їхні диспути стали необхідним елементом тодішнього вальдцельського життя, все ж таки для самого Кнехта цей тягар, цей конфлікт майже не стали легшими. Натхнений високим довір'ям і відповідальністю, покладеною на нього, він упорався з своїм завданням, і найкращим доказом сили й життєздатності його натури було те, що він домігся цієї перемоги без видимої шкоди для себе. Проте в душі він дуже страждав. Бо ті теплі, дружні почуття, що тепер з'явилися в його серці до Плініо, симпатичного й дотепного, досвідченого й красномовного товариша, поширювались і на той чужий світ, який репрезентував його приятель і супротивник, на світ, який Кнехт пізнавав і вгадував в образі Плініо, в його словах і жестах, так званий реальний світ, де були ніжні матері й діти, люди, що страждали від голоду, й притулки для убогих, газети й виборча боротьба, той примітивний і водночас витончений світ, у який Плініо повертався на кожні канікули, щоб побачитися з батьками й родичами, позалицятися до дівчат, побувати на робітничих зборах чи розважитись у фешенебельних клубах, тим часом як він, Кнехт, залишався в Касталії, гуляв по околицях містечка і плавав з товаришами, вивчав річеркари Фробергера[27] або читав Гегеля.
Кнехт твердо знав, що сам він належить до Касталії і повинен жити касталійським життям, життям без родини, без різних легендарних розваг, без газет, але й без злиднів та голоду, — до речі, Плініо, що так завзято закидав учням еліти дармоїдство, сам ще ніколи не голодував і не заробляв собі на хліб. Ні, світ Плініо не був кращим і справедливішим світом. Але він існував, був поряд і, як Йозефові було відомо з історії, існував завжди й завжди був десь такий, як тепер. Багато народів і не знали іншого світу, навіть гадки не мали про елітарні школи й Педагогічну Провінцію, про Ордени, Магістрів і Гру в бісер. Більшість людей на землі жило інакше, ніж у Касталії, простіше, примітивніше, небезпечніше, не так затишно і впорядковано. І той примітивний світ був їм рідний, Кнехт і сам відчував його слід у своєму власному серці, ніби якусь тугу за ним, цікавість і навіть жаль до нього. Завданням Кнехта було віддати тому світові належне, зберегти для нього якесь місце в своїй душі, а проте не скоритися йому. Бо поряд з ним і над ним існував інший світ, касталійський, штучно створений світ інтелекту, впорядкований і свято бережений світ ієрархії, який треба було завжди охороняти й відтворювати. Служити йому, не допускаючись, проте, ніякої несправедливості й до того іншого світу, а тим більше не зневажаючи його, а також не поглядаючи на нього тайкома, з якимись невиразними бажаннями чи тугою, — ось що він мав робити. Адже маленька Касталія служила тому великому світові, вона постачала йому вчителів, книжки, наукову методику, дбала про чистоту духовних функцій та моралі й завжди була відкрита як школа і як пристановище для тієї невеликої кількості людей, яким судилося присвятити своє життя духові й істині. Тільки чому ці два світи не живуть у гармонії і братстві, в доброму сусідстві, проникаючи один в одного, чому не можна об'єднати їх у своєму серці й плекати обидва? Сталося так, що один із приїздів Магістра музики, які траплялися дуже рідко, припав на той час, коли Йозеф, стомлений і виснажений своїм завданням, на превелику силу втримував душевну рівновагу. Магістр зрозумів це з деяких натяків хлопця, але ще більше свідчила про це його неуважність, змарнілий вигляд, неспокійні очі. Магістр поставив йому кілька запитань, проте Йозеф відповідав неохоче, був якийсь скований. Тоді Магістр, стурбований станом хлопця, більше ні про що не розпитуючи, повів його до музичного класу, під тим приводом, що хоче йому розповісти про якесь невеличке музичне відкриття. Він попросив Кнехта принести клавікорди, настроїти їх і помалу залучив його до розмови про походження сонати. Нарешті хлопець трохи забув про свій клопіт, захопився й заспокоївся, вдячно дослухаючись до слів і до гри Магістра. Той не квапив учня, терпляче очікуючи, поки він вийде з своєї внутрішньої глухоти і буде готовий сприймати його науку. І коли настала та хвилина, Магістр скінчив свій екскурс в історію музики, зіграв на закінчення одну з сонат Габрієлі, потім підвівся і, повільно походжаючи по маленькому класі, почав розповідати: — Багато років тому ця соната дуже зацікавила мене. Це було ще в мої студентські часи, задовго до того, як мене призначили вчителем, а потім Магістром музики. Я тоді плекав шанолюбну мрію написати історію сонати з нових позицій, але настала пора, коли я не тільки не міг посунутися далі, а й почав усе більше сумніватися, що всі ці музикознавчі й історичні дослідження взагалі мають якусь вартість, що це не просто пустопорожня гра людей, яким нічого робити, нікчемний інтелектуальномистецький замінник справжнього, живого життя. Словом, мені треба було подолати одну з тих криз, коли всяка наука, всяка духовна потуга, все духовне взагалі здається нам сумнівним і нічого не вартим, коли ми схильні заздрити кожному селянинові, що йде за плугом, і кожній закоханій парі, що гуляє вечорами, кожній пташці, що співає в гіллі, і кожному коникові, що сюрчить на луці влітку, бо їхнє життя здається нам таким природним, змістовним і щасливим, бо ми нічого не знаємо про їхні тривоги й злигодні, небезпеки й страждання. Одне слово, я остаточно втратив душевну рівновагу, а це прикрий стан, мені було важко його витримати. Я складав найхимерніші плани втечі і звільнення, думав стати мандрівним музикантом і грати на весіллях,[28] і якби в той час з'явився, як у старовинних романах, чужоземний вербувальник і запропонував мені одягти мундир і в складі будьякого війська взяти участь у будьякій війні, я погодився б. Дійшло до того, до чого здебільшого і Доходить у таких випадках: я геть розгубився і вже не міг сам упоратися з своїми сумнівами, мені потрібна була чиясь допомога.