Прощання з Ешгольцом стало важливим щаблем у Кнехтовому житті. Досі було щасливе дитинство, майже позбавлене проблем, радісне, гармонійне підпорядкування, а тепер почався період боротьби, розвитку й сумнівів. Кнехтові минав сімнадцятий рік, коли він дізнався, що незабаром його й ще кількох однокласників переведуть до школи вищого ступеня. Якийсь час серед обраних тільки й мови було про те, куди саме кожного з них призначено, — це питання стало для них найважливішим. За традицією, їх повідомляли про переведення, коли вже лишалося кілька днів до від'їзду; коротка пора між випускним святом і самим від'їздом була їхніми канікулами. І ось під час тих канікул Кнехт пережив чудесну, важливу для нього подію: Магістр музики запросив його на кілька днів до себе в гості, запропонувавши відбути цю подорож пішки. Це була велика честь, вона випадала далеко не всім. Разом з іншим випускником — бо Кнехт іще був у списках Ешгольца, а учням цього ступеня не дозволяли мандрувати самим — він одного дня рановранці вирушив назустріч лісам і горам. Три години вони бралися вгору лісовою стежкою, а коли нарешті вийшли на голу вершину, то побачили внизу свій Ешгольц — маленький, весь на видноті. Його легко було впізнати: темна група величезних дерев, чотирикутний, порізаний моріжками майдан з блискучими, як дзеркало, ставками, високий шкільний корпус, господарча будівля, селище, славетний ясеневий гай.[22] Хлопці довго дивилися вниз: багато хто з нас іще пам'ятає той чарівний краєвид, він тоді не дуже відрізнявся від теперішнього, бо після пожежі будівлі були відновлені майже в такому самому вигляді, а з п'яти дерев трьох не зачепив вогонь. Хлопці дивилися на свою школу, яка чимало років була їм рідною домівкою і з якою вони скоро мали попрощатися, і в обох серце стискалося в грудях.
— Я, мабуть, аж тепер оце побачив, яка вона гарна, — мовив супутник Йозефа. — А може, я вперше глянув на неї іншими очима тому, що маю покинути її, попрощатися з нею.
— Ти правду кажеш, — озвався Кнехт, — те саме діється й зі мною. Але якщо ми й підемо звідси, то це ще не означає, що ми покинемо Ешгольц. Посправжньому його покинули тільки ті, хто пішов від нас назавжди, скажімо, той Отто, що так гарно вмів складати смішні латинські вірші, або наш Шарлемань,[23] який міг так довго плавати під водою, тощо. Вони справді попрощалися з Ешгольцом, відірвалися від нього назавжди.
Я вже давно не згадував про них, а тепер згадав. Смійся, як хочеш, але в цих пропащих для мене всетаки є щось привабливе, як у збунтованому ангелі Люциферові є щось величне. Може, вони схибили, таки напевне схибили, а проте щось зробили, здійснили, зважились на стрибок, а на це потрібна мужність. Ми ж, решта, були терплячі, старанні й розважні, проте нічого не зробили, не стрибнули! — Не знаю, — мовив супутник, — дехто з них нічого не робив і ні на що не зважувався, а просто бив байдики, аж поки його виключили. Та, може, я не так тебе зрозумів. Який стрибок? Що ти мав на увазі? — Я мав на увазі здатність відірватися, зробити щось посправжньому, одне слово — стрибнути! Я зовсім не хочу стрибнути назад, у свою колишню батьківщину і в своє колишнє життя, воно мене не вабить, я його майже забув. Але я хотів би колись, як настане той час, що мені теж буде потрібно відірватися й стрибнути, мати відвагу на такий стрибок, тільки не назад, до чогось нижчого, а вперед, до вищого.
— Ну, ми до цього й ідемо. Ешгольц був тільки сходинкою, наступна буде вища, а наприкінці нас чекає Орден.
— Так, але я не про це. Ходімо далі, amice,[24] мандрувати так приємно, що мені скоро знов стане веселіше на серці. А то ми з тобою щось дуже похнюпились.
Таким настроєм і такими словами, які нам переказав його тодішній супутник, започаткувалась бурхлива пора Кнехтової молодості.
Два дні йшли мандрівники, поки дісталися до Монтпорта, розташованого високо в горах містечка, де тоді проживав Магістр музики; там, у колишньому монастирі, він саме читав курс лекцій для диригентів. Кнехтового супутника поселили в готелі для гостей, а самому йому дали маленьку кімнатку в помешканні Магістра. Тількино він устиг розпакувати рюкзак і вмитися, як зайшов господар. Старий подав хлопцеві руку, легенько зітхнув, сів на стілець, на мить заплющив очі, як завжди, коли був дуже стомлений, тоді ласкаво глянув на Йозефа й сказав: — Вибач мені, що я не вельми добрий господар. Ти йшов пішки і стомився, та й я, признаюся, так само, у мене трохи перевантажений день, але якщо ти ще не хочеш спати, я б заразтаки забрав тебе на годинку до себе. Тобі дозволено пробути тут два дні. Завтра приходь до мене на обід із своїм супутником, проте багато часу я тобі, на жаль не можу приділити, тому треба якось викроїти хоч тих кілька годин, які тобі просто необхідні. Отже, зразу й почнемо, га? Він завів хлопця до просторої склепистої келії, в якій не було нічого, крім старого рояля й двох стільців. На них вони й посідали.
— Незабаром тебе переведуть до школи вищого ступеня, — сказав Магістр. — Там ти дізнаєшся багато нового, дуже цікавого, і скоро, мабуть, почнеш потроху прилучатися й до Гри в бісер. Усе це гарне й важливе, та найважливіше ось що: ти навчишся медитації. Здається, що медитувати вміють усі, але не завжди можна перевірити їхнє вміння. Я б хотів, щоб ти осягнув це мистецтво грунтовно, посправжньому, так само як музику; тоді решта все прийде саме собою. Тому я вирішив перші два чи три уроки дати тобі сам, через те й запросив тебе сюди. Отже, сьогодні, завтра й післязавтра ми спробуємо по годині віддаватися медитації. Нашою темою буде музика. Зараз тобі дадуть склянку молока, щоб ти не відчував голоду й спраги, а повечеряємо ми з тобою пізніше. У двері постукали, і служник заніс склянку молока.
— Пий якомога повільніше, — порадив Магістр, — не поспішай і нічого не кажи.
Кнехт повільно почав пити холодне молоко. Магістр сидів навпроти нього. Він заплющив очі, обличчя в нього було старе, але привітне, тихомирне і аж світилося внутрішньою усмішкою; він, мабуть, поринув у свої думки, як стомлений мандрівник поринає в теплу воду. Він ніби випромінював спокій. Кнехт відчув це й сам заспокоївся.