Довго приглядався він до того схимника Йозефа, яким він тепер став і який, замість того, щоб іти слідами Іуди або й Розп'ятого,[61] вибрав утечу і тим самим знов віддав свою долю в божі руки. Чим більше Йозеф думав про те пекло, якого уникнув, тим тяжче йому ставало на серці й тим дужче пік його душу сором; нарешті те гнітюче, болісне почуття здавило йому груди, нестерпним клубком застрягло в горлі і раптом вибухнуло потоком сліз, від яких йому зразу полегшало. Ох, як давно він уже не плакав! Сльози текли так рясно, що він нічого не бачив, але в грудях відлягло, і коли він опам'ятався, відчув солоний смак на губах і зрозумів, що плаче, то йому на мить здалося, наче він знов став дитиною, яка ще не спізнала зла. Йозеф усміхнувся, йому було трохи соромно своїх сліз. Потім він підвівся і рушив далі. Ішов він навмання, не знаючи, куди заведе його ця втеча і що з ним станеться. Він справді почував себе дитиною, в серці згасло бажання боротися і стало так легко, наче його хтось вів, наче його кликав і вабив якийсь далекий привіт 2ний голос, наче ця мандрівка була не втечею, а поверненням додому. Йозеф стомився, і стомився його розум, який тепер замовк, чи заспокоївся, чи, може, вважав, що він непотрібний.
Біля водопою, де Йозеф думав переночувати, він побачив кілька верблюдів; та оскільки серед невеличкого гурту подорожніх були дві жінки, він тільки привітався і не захотів заходити з ними в розмову. Зате потім, коли вже смеркло і Йозеф, з'ївши кілька фініків та помолившись, ліг відпочивати, він почув тиху балачку двох подорожніх — старого й молодого, бо вони лежали зовсім близько від нього. То була тільки частина діалогу, далі вони перейшли на шепіт. Але той уривок зацікавив і схвилював Йозефа, він майже до ранку не міг заснути через те, що почув.
— Та це добре, — долинув до нього голос старшого, — добре, що ти надумав піти до святого пустельника висповідатись. Схимники щось таки знають, будь певен, вони не просто хліб переводять, а дехто з них і чарувати вміє. Скаже такий розлюченому левові слівце, і той розбійник зіщулиться, підібгає хвоста й навтіки. Вони як захочуть, то можуть зробити лева й зовсім свійським. Одному такому схимникові — він був ще святіший за інших — свійські леви навіть могилу викопали, коли він помер, а тоді гарненько засипали її землею і ще довго сиділи біля неї, наче вартували. Та й не тільки левів вони вміють приборкувати. Один такий святий узявся за римського центуріона — то був скажений звір, а не людина, і на цілий Аскалон перший бабій, а святий так обім'яв його люте серце, що неборака принишк, як миша, навіть перестав на люди показуватися. Наче переродився чоловік, ніхто не міг його впізнати, такий він став тихий і боязкий. От тільки дивно, що він після того скоро помер.
— Святий? — Та ні, центуріон. Варроном його звали. Після того як схимник уговкав його і збудив у ньому сумління, він дуже швидко занепав, двічі мав лихоманку й через три місяці помер. Ну, та нема за чим і шкодувати. А все ж я часто думаю собі: мабуть, схимник не тільки вигнав з нього диявола, а й щось пошептав над ним, щоб він швидше пішов на той світ.
— Це щоб святий таке зробив? Нізащо не повірю! — Вір собі чи не вір, голубе, але центуріона відтоді мов перемінили, щоб не сказати зачарували, а через три місяці…
На хвилину запала мовчанка, тоді молодий почав знов: — Я чув про одного пустельника, що начебто десь тут недалеко живе самодин біля маленького джерельця, коло дороги на Газу, Йозеф його звуть, Йозеф Фамулус. Мені багато про нього розповідали.
— А що саме? — Що він дуже побожний, а на жінку навіть не гляне ніколи. Якщо повз його житло йде караван і бодай на одному верблюді сидить жінка, то хоч як вона була б закутана, він повертається до неї спиною і відразу зникає в своїй печері. В нього сповідалося багато людей, дуже багато.
— Мабуть, брехня, а то б і я почув про нього. І що ж він уміє робити, той твій Фамулус? — До нього просто йдуть сповідатися, і якби він не був святий і нічого не знав, то люди до нього так не вчащали б. Між іншим, про нього розповідають, що він нікому й слова не скаже, не лає, не кричить, не накладає ніякої кари тощо, дуже начебто ласкавий, навіть несміливий.
— То що ж він робить, коли не лає, не накладає кари, навіть рота не розтуляє? — Кажуть, що просто слухає і якось чудно зітхає та хреститься.
— Гарного ж ти святого собі вибрав! Невже ти такий дурний, що бігатимеш за тим мовчуном? — Авжеж, я його неодмінно знайду, він десь живе недалеко звідси. Тут, біля водопою, зупинився нині ввечері якийсь бідний прочанин, я завтра вранці розпитаю його, він сам схожий на схимника.
Старий розпалився: — На біса тобі той святенник, хай собі сидить у своїй печері! Такі, що тільки слухають, зітхають та бояться жінок, нічого не знають і не розуміють! Ось я тобі скажу, до кого краще піти. Щоправда, звідси до нього далеченько, він живе аж за Аскалоном, зате вже такого праведника й сповідника ти ніде більше не знайдеш. Діон його ім'я, а кажуть на нього Діон Пугіль, тобто кулачний боєць, бо він воює з усіма чортами. А як до нього хтось прийде й признається у всій тій підлоті, яку вчинив, то Пугіль, голубе мій, не буде зітхати й не триматиме язика на припоні, а так тебе висповідає, що ти аж упрієш. Декого він, кажуть, навіть лупцював, а одного примусив цілу ніч стояти голими коліньми на камінні, а потім ще й звелів йому роздати бідним сорок срібняків. Ото, чоловіче, справжній сповідник, сам здивуєшся, як побачиш його. Як гляне, то вже в тебе жижки трусяться, наскрізь тебе бачить. Той не буде зітхати, він зразу знає, що робити. І якщо ти не можеш спати, чи тобі сниться всяка погань, Пугіль миттю дасть тобі раду, будь певен! І кажу я тобі так не тому, що наслухався бабських теревенів, а тому, що сам у цього був. Атож, сам був, хоч я й не велике цабе, а колись ходив сповідатися до Діона, кулачного бійця й праведника. Ішов я туди пригнічений, весь у гріхах, як у реп'яхах, а назад — чистий і просвітлий, як ранкова зоря, щоб я так здоров був. Отож не забудь: звати його Діон, на прізвисько Пугіль. Як тільки матимеш нагоду, піди до нього, не пожалкуєш. Префекти, старійшини, єпископи і ті ходять до нього просити поради.