Поряд із Кнехтом у хижі підростала маленька Ада, миле дівчатко, пестунка старого батька, і коли, на його думку, настала пора, він віддав її за дружину своєму учневі. Кнехта відтоді всі почали вважати помічником заклинача дощу. Туру відрекомендував його праматері як свого зятя й наступника і тепер доручав йому виконувати замість себе деякі церемонії та завдання. Помалу минали пори року й цілі роки, майстер остаточно заглибився в старече споглядання й передав зятеві всі свої обов'язки, а коли він помер — його знайшли неживого біля вогнища, по2хиленого над горщиками з чарівним зіллям, з обпаленим сивим волоссям, — його учень Кнехт давно уже був відомий у селищі як заклинач дощу. Він зажадав від ради селища, щоб його вчителя поховали з почестями і, як жертву, спалив на його могилі велику в'язку коштовного зілля та коріння. І це все також минуло, серед нащадків Кнехта, таких численних, що в Адиній хижі давно стало тісно, був один хлопець на ім'я Туру; в його особі старий майстер повернувся зі своєї посмертної мандрівки на місяць.
Із Кнехтом сталося те, що свого часу і з його вчителем. Трохи його страху переродилося в побожність і духовність, трохи юнацького запалу і глибокої туги залишилось, а трохи з віком відмерло, загубилось. Він помалу старівся в праці, любові й турботах про Аду та дітей. Та найбільшим почуттям у його серці назавжди лишилась любов до місяця, він не переставав найретельніше досліджувати його вплив на пори року й на погоду; в цій царині він зрівнявся зі своїм учителем Туру, а нарешті й перевершив його. А оскільки народження й поступове зникнення місяця тісно пов'язане зі смертю й народженням людей і оскільки з усіх страхів, серед яких живе людина, страх перед неминучою смертю найбільший, Кнехт як шанувальник і знавець місяця, внаслідок своїх близьких інтенсивних стосунків з цим світилом, виробив і своє власне, мудріше, майже святобливе ставлення до смерті; в зрілому віці він уже не боявся її так, як інші люди. Він умів розмовляти з місяцем шанобливо, благально та ніжно, вважав, що між ним і цим світилом існують тісні духовні зв'язки, добре знав життя місяця, брав близько до серця все, що на ньому діялося й мінялося, як таємницю сприймав кожне його зникнення і кожну появу, вболівав і лякався, коли наставало страшне і здавалося, що місяцеві загрожували недуги й небезпеки, зміни й пошкодження, коли він втрачав свій блиск, мінився, тьмянів так, наче отот мав згаснути. Щоправда, такої пори всі боялися за долю місяця, тремтіли за нього, відчували загрозу й наближення лиха, нажахано вдивлялися в його постаріле, хворобливе, темне обличчя. Але саме тоді виявлялося, що заклинач дощу Кнехт ближче зв'язаний з місяцем і більше за інших знає про нього; він теж уболівав за його долю, в нього теж стискалося й стукотіло серце, але він краще, чіткіше пам'ятав про такі самі явища, що траплялися вже й раніше, його довір'я було обгрунтованіше, а віра у вічність і кругообіг подій, у можливість відновлення, перемоги над смертю — непохитніша. Більшою була і його самовідданість: у такі хвилини він почував себе готовим поділяти разом із світилом його долю аж до скону й нового народження, часом він навіть відчував наче якусь зухвалість, відчайдушну відвагу й готовність протиставити смерті дух, відданістю надлюдській долі утвердити своє "я". Щось від цього прозирало в його істоті і навіть було помітне стороннім: він здобув славу мудрого й побожного, надзвичайно спокійного чоловіка, що не дуже боявся смерті, людини, що спілкувалася з вищими силами.
Не раз йому доводилося піддавати цей свій хист і свої чесноти тяжким випробуванням. Якось йому випало змагатися з неврожаєм і поганою погодою, що тривала понад два роки; то було найтяжче випробування за все його життя. Прикрощі й зловісні прикмети почалися вже під час сівби, яку двічі довелося відкладати, а коли посіяне зійшло, на нього посипалися всі, які тільки можна собі уявити, лиха й шкоди, що майже геть його знищили; громада тяжко голодувала, і Кнехт разом з нею, але те, що він витримав той страшний рік, що він, заклинач дощу, не втратив віри в себе і свого впливу, а зумів допомогти своєму племені, вже дуже багато важило. Коли ж другого року, після суворої зими, що забрала багато людей з їхнього селища, повторилися всі торішні біди й злигодні, коли громадська земля в тяжку літню спеку геть висохла й порепалась, коли понад усяку міру розплодилися миші, а самітні благання й жертви заклинача дощу виявились надаремними й залишилися без відповіді, так само як і спільні замови, барабанний хор і молитовні походи всієї громади, коли стала очевидною страшна правда, що цього разу заклинач погоди не зможе викликати дощу, то це вже була не дрібниця, і лише така незвичайна людина, як він, змогла витримати всю відповідальність і не похитнутися перед наляканим і роздратованим народом. Протягом двох чи трьох тижнів Кнехт залишався самодин, а проти нього виступала вся громада, виступав голод і відчай, виступало давнє народне повір'я, що, тільки принісши в жертву заклинача погоди, можна власкавити найвищі сили. Він переміг своєю поступливістю. Коли виникла така думка, він не тільки не почав опиратися, а навіть сам запропонував себе в жертву. Крім того, він з нечуваною наполегливістю й відданістю намагався полегшити лихо, все вишукував нові джерела — то криничку, то струмок, не допустив до того, щоб у найтяжчі часи знищили всю худобу, а головне — своєю підтримкою, порадами, погрозами, чарами й молитвами, власним прикладом і навіть залякуванням не дав тодішній праматері селища, старій слабкій жінці, охопленій згубним розпачем, у таку скруту занепасти духом і нерозважно махнути на все рукою. Отоді й виявилося, що в часи неспокою і загального лиха людина стає тим корисніша, чим більше її життя й думки спрямовані на духовне й понадособисте, чим більше вона вміє шанувати, спостерігати, молитися, служити й жертвувати собою. Ті два страшні роки, що мало не зробили з нього жертви й не знищили його, кінець кінцем принесли йому велике визнання і довір'я, не тільки серед натовпу невтаємничених, але й серед тих небагатьох, що відповідали за інших і могли оцінити людину такої натури.