З дверей хижі блимало тьмяне червоне світло, всередині, біля вогнища, сидів, згорбившись, заклинач дощу, на його навислому на очі волоссі мерехтіли яскраві відблиски. Старий розпалив вогнище й варив щось у двох горщиках. Ще на заходячи з Адою до хижі, Кнехт зацікавлено втупив очі у вогнище й відразу збагнув, що там вариться не їжа, її готують не в таких горщиках, та й надто пізно було вечеряти. Але заклинач дощу вже почув, що хтось прийшов.
— Хто там стоїть за дверима? — гукнув він. — Заходь, швидше! Це ти, Адо? Він прикрив горщики накривками, обгорнув їх жаром і обернувся.
Кнехт усе ще не зводив очей з таємничих горщиків, його опанувала цікавість, почуття глибокої пошани й ніяковості, як завжди, коли він бував у цій хижі. Він приходив сюди, коли тільки міг, вигадував різні причини й приводи, і завжди його опановувало якесь щемке, наче застережливе почуття легенької ніяковості, в якому жадібна цікавість і радість змагалися зі страхом. Старий не міг не помітити, що Кнехт давно стежить за ним, з'являється скрізь, де сподівається його зустріти, що він, наче мисливець, ходить по його сліду й мовчки пропонує свої послуги і своє товариство.
Туру, заклинач дощу, глянув на хлопця ясними, гострими, як у хижого птаха, очима.
— Тобі чого тут треба? — холодно спитав він. — Так пізно не ходять по чужих хижах, хлопче.
— Я привів додому Аду, майстре Туру. Вона була в праматері, ми слухали розповідь про відьму, і Ада раптом злякалася, закричала, от я й пішов з нею.
Батько обернувся до малої.
— Ти боягузка, Адо. Розумна дівчинка не лякається відьми. А ти ж бо розумна дівчинка, правда? — Та воно так. Але відьми знають різні лихі чари, а коли не маєш вепрячого ікла…
— Он що, ти хочеш мати вепряче ікло? Побачимо. Я знаю щось краще за нього. Знаю один корінь, я тобі його принесу, але шукати й витягати його треба восени, він захищає розумних дівчаток від усяких чарів і навіть додає їм ще більшої вроди.
Ада радісно всміхнулася, вона перестала боятися, відколи опинилася серед знайомих запахів і мала біля себе охорону. Кнехт несміливо запитав: __ Може, я пішов би пошукати кореня? Ви мені тільки розкажіть, який він…
Туру примружив очі.
— Не один хлопчик хотів би це знати, — мовив він, але не сердитим голосом, а швидше глузливим. — Поспішати нема куди. Побачимо восени.
Кнехт вийшов і зник у напрямку хижі хлопчиків, де він ночував. Він не мав батьків, був круглим сиротою, і його ще й через це так тягло до Ади та до її хижі.
Заклинач дощу Туру був маломовний, не любив ні слухати когось, ані сам говорити; дехто вважав його диваком, а дехто — відлюдкуватим буркуном. Але він не був ані тим, ані тим. Він знав про все, що діялося навколо нього, куди більше, ніж можна було сподіватися від такого начебто неуважного, заглибленого тільки в свої справи самітника. Добре знав він, між іншим, і те, що цей трохи настирливий, але непоганий І явно не дурний хлопець усюди за ним ходить І не спускає його з очей; він помітив це з самого початку, рік або й більше тому. Знав він також, що це означало. Це означало дуже багато Для підлітка, але й для нього самого також. Це означало, що хлопець захоплений ремеслом заклинача дощу й нічого так не хоче, як опанувати його. Час від часу в селищі з'являлися такі хлопці. Дехто з них уже пробував підступитися до нього. Одних легко було відстрашити й пригасити їхній запал, а інших ні, і він протягом кількох років мав уже двох учнів і помічників, які потім виїхали в далекі селища, одружилися і стали там заклиначами дощу або збирачами цілющого зілля; відтоді Туру залишився сам, і якщо він ще колись візьме собі учня, то для того, щоб підготувати собі наступника. Так завжди велося, так було справедливо й не могло бути інакше: час від часу мусив з'явитися обдарований хлопчик, і він мусив стати учнем і послідовником того, кого він вважав майстром своєї справи. Кнехт був обдарований, мав усе потрібне, ті риси, які свідчили на його користь: насамперед допитливий, водночас гострий і мрійливий погляд, стриману й мовчазну вдачу, а в виразі обличчя та порухах голови щось чуйне, сторожке, напружене, уважне до шурхотів і запахів, щось від птаха і від мисливця. З цього хлопця напевне вийде знавець погоди, а може, й чарівник, принаймні щось путяще. Але квапитися немає потреби, він ще надто молодий, і нізащо не можна показувати йому, що він припав до вподоби майстрові, не можна полегшувати йому шляху, хай спробує всього. Якщо вія дасть себе залякати, завагається, здригнеться, відступить, так йому й треба. Хай чекає і служить майстрові, хай скрадається за ним і завойовує його прихильність.
Вдоволений і радісно схвильований Кнехт ішов додому. Пітьма дедалі густішала, на захмареному небі блимало тільки дві чи три зірки. Жителі селища не знали тих розваг, тих чудових, витончених утіх, які нам, теперішнім людям, здаються такими звичайними й необхідними і які приступні навіть найубогішим, вони не знали ні освіти, ні мистецтва, не знали інших будинків, крім сяктак зліплених глиняних хиж, не знали вони залізного та сталевого знаряддя, такі речі, як пшениця й вино, теж були не відомі їм, а свічка чи лампа здалися б їм дивом із див. Але життя і уява Кнехта через це не були бідніші, світ здавався йому безмежною таємницею, велетенського книжкою з малюнками, щодня він пізнавав якусь нову частку того світу, від життя тварин і рослин до зоряного неба, і та природа була близько спорідненою з його самотнім серцем, що билося в несміливих хлоп'ячих грудях, у ньому жили всі тривоги, весь страх, цікавість і жадоба пізнання, на які тільки здатна людська душа. Нехай у його світі не було ні науки, ні історії, ні книжок, ні алфавіту, нехай усе, що лежало далі як за двітри години ходу від селища, було для нього цілком невідоме й недосяжне, зате він був нероздільний зі своїм світом і своїм селищем. Селище, батьківщина, родова спільність під проводом матерів давали йому все, що може дати людині народ і держава: землю з тисячами коренів, у плетиві яких сам він був однією ниточкою, часткою цілого.
Задоволений, він ішов уперед, у деревах шелестів нічний вітер, щось тихенько порипувало, пахло вологою землею, очеретом і намулом, димом із сирих дров, і той міцний, солодкуватий запах дужче, ніж будьякий інший, втілював у собі батьківщину; коли ж Кнехт, нарешті, наблизився до хижі хлопчиків, запахло молодими людськими тілами. Він тихенько заліз під очеретяною матою в теплу пітьму, що сонно дихала, й ліг на солому. Він згадував історію про відьом, вепряче ікло, Аду, заклинача дощу та його горщики в жару, аж поки заснув.