Без вівтарів, і святощів, і свят.
Та не урвалась пам'ять про ті дні,
І ми повинні крізь марноти світу
Нести високу святість заповіту,
Навіки в притчі втілену й пісні.
Колись, можливо, зміняться часи,
По самі вінця темрявою повні, —
Почує сонце наші голоси,
Ми принесем дари йому жертовні.
МИЛЬНІ БУЛЬБАШКИ
О, скільки треба літ, щоб день такий настав!
І сивий чоловік нарешті гляне вгору,
І пізня мудрість випаде в кристал
Усе життя омріяного твору.
І розчерком пера, натхненно, в один мент,
Науки всіх віків збагнувши за два тижні,
Напише перший твір доскіпливий студент,
Де будуть відкриття й прозріння дивовижні.
І хлопчик, що сидить і бульбашки пуска, —
Так тішиться дитя, так дме у соломинку! —
І кожна з них летить, прекрасна і легка,
Хоч, може, їй летіть всього яку хвилинку.
Але і той старий, і хлопчик, і студент —
Всі троє творять з однієї піни
Ніщо, дрібничку, мрію, сентимент, —
Однак і в ній, хоч на єдиний мент,
А вічне світло спалахне і згине.
ПРОЧИТАВШИ "SUMMA CONTRA GENTILES"[57]
Здається нам, що всетаки раніше
Життя було і краще, і чесніше.
Не знав ще розум з правдою розлуки,
Була ще мудрість посестра науки,
Душа людська була іще невтомна,
Як ми про це читаємо в Платона.
Ох, і щоразу, як вступали ми
В духовний храм Аквінського Фоми,
Беззастережно вірили йому
І скрізь ми правду бачили саму.
Тодішні люди і тодішні долі
Ввижались нам в якомусь ореолі,
І все було прекрасне, повноцінне,
І все складалось в бездоганне ціле.
Натомість ми, пізніші покоління,
Нікчемна парость доброго коріння,
Метаємось, б'ємо крильми по стелях.
І хто ми є? Блукальці у пустелях.
Що знали ми, крім сумнівів і муки?
Але колись, можливо, наші внуки
І ці терзання наші, й наші долі
Побачать теж в якомусь ореолі.
Можливо, й ми їм будем саме тими —
Просвітленими, мудрими, святими,
Бо вже вони почують тільки міфи,
Глухе відлуння нашої доби,
Про наше перетліле лихо
Й пригаслий попіл боротьби.
І той їм стане світочем життя ще,
Кого терзали сумніви найтяжче.
Хто шлях шукав крізь відчай і знемогу,
Покаже їм до істини дорогу.
І, може, в цьому й суть одвічна руху,
Глибин його потужна течія:
Живе в нас дух, безсмертний геній духу.
Він переможе, а не ти чи я.
ЩАБЛІ
Як в'яне цвіт, і молодість минає,
І губить сонце промені останні,
І мить за миттю вічність поглинає
Так все минає, навіть неминуче! —
І сталість є лиш в цьому проминанні.
Чи ти людина в світі, чи трава ти, —
Не можеш сам себе перетривати.
Це вища мудрість, і тому нещадна.
І в кожну мить, що має вже промчати,
Готовий будь навіки до прощання,
Щоб стрепенуться й наново почати.
Хай кличе нас дорога невідома,
Хай не спиняють радощі й осмути,
Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,
Як тільки звикнем, — можна і заснути.
Тож переходьмо простори і межі,
Ніде не зупинившись на порозі,
Бо обрій моря тільки в безбережжі,
Бо обрій духу тільки у дорозі.
А може, й смерть, ота межа остання, —
Новий щабель нового існування,
А може, й він несе яку загадку, —
Ну що ж, прощайся і почни спочатку!
ГРА В БІСЕР
Ми чуєм звуки музики нетлінні
Світів людських і далей незбагненних.
На свято чисте ми скликаєм тіні
Святих часів, часів благословенних.
І таємниця формул тих магічних
Чарує душі, мерехтить у слові
І вічний світ у втіленнях невічних
Перекладає в символи чудові.
Вони бринять так ніжно і мінливо,
Звертають нас до істини обличчям.
І з цього кола випасти можливо
Лише у центр найглибших втаємничень.
ТРИ ЖИТТЄПИСИ
ЗАКЛИНАЧ ДОЩУ
Було це не одне тисячоліття тому, коли на світі панували жінки: на чолі роду й родини стояли матері, яких слухались і вшановували, а поява на світ дівчинки була багато бажаніша, ніж народження хлопчика.
В одному селі жила прамати роду, сторічна або й ще старіша жінка, яку всі боялися й поважали, мов королеву, хоч вона, скільки пам'ятали люди, хіба що тільки, бувало, ворухне пальцем чи скаже слово. День у день сиділа вона біля порога своєї хижі, оточена ріднею, що слугувала їй, і жінки з села приходили, щоб виявити їй свою пошану, розповісти про свої турботи, показати дітей та попросити для них благословення; приходили й вагітні, щоб вона торкнулася їхнього живота й дала ім'я сподіваній дитині. Прамати часом клала руку їм на живіт, а часом лише кивала чи хитала головою або й зовсім не рухалась. Вона рідко щось казала, тільки існувала в селищі, була присутня: сиділа й володарювала, сиділа й рівно тримала стару голову з жовтавосизими тонкими пасмами волосся навколо пергаментного обличчя, з гострозорими, як у орла, очима, сиділа й приймала шану та подарунки, вислухувала прохання, новини, розповіді, скарги, сиділа і була всім відома як мати сімох дочок і як баба та прабаба багатьох онуків та правнуків, сиділа і зберігала в поораних глибокими зморшками рисах та за потемнілим чолом мудрість, перекази, права, звичаї і гідність селища.
Був весняний вечір. Небо затяглося хмарами, тому швидко почало смеркати. Перед глиняною хижею праматері сиділа не вона сама, а її дочка, майже така ж сива й велична, та й, власне, не набагато молодша. Вона відпочивала, сидячи на пласкому кам'яному порозі, прикритому шкурою, бо було холодно, а далі півколом попримощувалися на піску чи в траві кілька дітлахів та кілька жінок з немовлятами; вони сходилися сюди щовечора, якщо не йшов дощ і не було морозу, бо хотіли послухати, як дочка праматері розповідає історії або наспівує примовки. Раніше їх розповідала й наспівувала сама прамати, але тепер вона вже стала надто стара й маломовна, тому на її місці сиділа й оповідала дочка, і так само як вона перейняла від матері всі історії і примовки, так вона перейняла від неї і голос, поставу, спокійну гідність у поведінці, рухах і мові. Молодші слухачі знали дочку багато краще за її матір і вже майже не пам'ятали, що колись на цьому місці сиділа інша жінка й розповідала історії та перекази роду. З її уст лився вечорами потік мудрості, під її сивим волоссям були сховані скарби роду, за її поораним тонкими зморшками старим чолом жили пам'ять і дух селища. Коли хтось набирався розуму і знав примовки чи перекази, то все від неї. Крім неї та праматері, в роду був ще тільки один мудрець, але він уникав людей, був якийсь загадковий, мовчазний і вмів викликати дощ чи годину.