Інспектор Kepi запитав, звертаючись до Алекса:
— Ви помітили вчора ввечері, горіло чи не горіло світло в тій кімнаті?
— Я не бачив будинку, бо туман був надто густий. Я вже вам про це казав.
— Туман завжди висить клаптями. Іноді він розходиться то там, то там.
— Він жодного разу не розійшовся так, щоб я міг побачити будинок — тобго його головний корпус. Будівля гімнастичної зали, яка була ближче, бовваніла крізь туман, створюючи враження дивної нереальності. Я ніби побачив перед собою досконалу ілюзію портових пакгаузів. Я вже казав вам, що ставлю балет "Ночі над Темзою", і…
— Так, ви мені казали, — погодився інспектор Кері.
— Знаєте, людина мого фаху звикає дивитися на речі радше з точки зору сценічних декорацій, аніж із точки зору реальності.
— Я вас розумію. А проте сценічні декорації — це щось цілком реальне, хіба ні, містере Рестарік?
— Я не розумію до пуття, що ви маєте на увазі, інспекторе.
— Я маю на увазі, що декорації виготовляють із цілком реальних матеріалів — полотна й дерева, фарби й картону. Ілюзія виникає з очах того, хто на них дивиться, а не в самих декораціях. А вони, як я вже сказав, є цілком реальними як на задньому плані сцени, так і на передньому.
Алекс подивився на нього з якимсь несподіваним подивом.
— Надзвичайно проникливе спостереження, інспекторе. Воно наштовхнуло мене на одну думку.
— Про ще один балет?
— Ні, ні, зовсім не про балет… О Господи, невже ми всі були такі дурні?
III
Інспектор і Доджет пішли до будинку через моріжок. ("Шукають сліди", — подумав Алекс, але він помилявся. Сліди вони шукали ще рано-вранці, але марно, бо о другій ночі пройшов сильний дощ.) Алекс повільно рушив під'їзною алеєю, міркуючи про можливі наслідки думки, яка щойно прийшла йому в голову.
Проте від цих трудів його відволікла поява Джіни, яка йшла понад озером. Будинок стояв на невисокому узгірку, й пологий схил починався відразу від замощеного гравієм майданчика перед ним, спускаючись до озера, оточеного рододендронами та іншими кущовими рослинами. Алекс збіг униз стежкою й підійшов до Джіни.
— Якби стерти весь цей вікторіанським абсурд, — сказав він, мружачи очі, — то це озеро можна було б уявити собі чудовим Лебединим озером, а тебе, Джіно, як дівчину-лебедя, що плаває на ньому. Хоча ти більше схожа на Снігову Королеву, якщо придивитися пильніше. Жорстока, невблаганна, сповнена рішучості все робити тільки по-своєму, нікого не жаліючи й ні до кого не виявляючи співчуття. Ти дуже й дуже жіночна, моя люба Джіно.
— А ти лукавий і підступний, мій любий Алексе!
— Тому що я бачу тебе наскрізь? Ти дуже задоволена собою, хіба ні, Джіно? Ти всіх нас змушуєш танцювати під свою дудку. Мене, Стівена і свого незграбного, простакуватого чоловіка.
— Ти верзеш нісенітницю.
— О, ні, я не верзу нісенітниці. Стівен у тебе закоханий, я в тебе закоханий, а Воллі почуває себе глибоко нещасним біля тебе. Чого ще могла б захотіти жінка?
Джіна подивилася на нього й засміялася.
Алекс енергійно кивнув.
— Але, на щастя, ти зберегла якісь рештки порядності. Я радий це бачити. Твоя італійська кров не дозволяє тобі завдавати собі клопоту й прикидатися, що ти не спокушаєш чоловіків — і що тобі дуже жаль, якщо вони закохуються в тебе. Тобі дуже подобається закохувати в себе чоловіків, чи не так, о жорстока Джіно? Навіть таких, як отой жалюгідний малий Едгар Лоусон!
Джіна подивилася на нього пильним поглядом.
— Це триває недовго, ти ж знаєш, — сказала вона спокійним і дуже серйозним голосом. — Жінкам набагато важче живеться на світі, аніж чоловікам. Вони вразливіші. Вони народжують дітей і приділяють їм дуже, дуже багаго уваги. Коли вони втрачають свою красу, чоловіки перестають їх любити. Вони їх зраджують, кидають і відтручують убік. Я не звинувачую чоловіків. Я сама б так робила на їхньому місці. Не люблю людей старих, негарних або хворих, не люблю тих, котрі стогнуть і вічно на щось нарікають або виставляють себе блазнями, як Едгар, удаючи із себе важливих персон і прикидаючись, ніби вони чогось варті. Ти кажеш, я жорстока? Це світ жорстокий! Рано чи пізно він стане жорстоким у стосунку до мене! Але сьогодні я молода, вродлива, і люди кажуть, що приваблива. — її зуби зблиснули в характерній для неї теплій, сонячній усмішці. — Так, Алексе, мені це подобається. А чом би й ні?
— А й справді, чом би й ні? — сказав Алекс. — Я лише хочу знати, як ти збираєшся розпорядитися своєю красою? Ти одружишся зі мною чи зі Стівеном?
— Я одружена з Воллі.
— Тимчасово. Кожна жінка має право припуститися однієї помилки, коли вона бере шлюб — і чим швидше вона її виправить, тим ліпше. Ти домоглася успіху на провінційній сцені, але пора тобі показати свій спектакль у Вест-Енді.
— Ти і є мій Вест-Енд?
— Поза всяким сумнівом.
— Ти справді хочеш одружитися зі мною? Я не можу уявити тебе одруженим.
— Я наполягаю на oдpужeннi. Любовні пригоди, як на мене, давно застаріли. Надто багато труднощів із паспортами, готелями та всім іншим. Я ніколи не зроблю жінку своєю коханкою, хіба що не зможу домогтися її прихильності в жоден інший спосіб.
Джіна відповіла йому дзвінким і веселим сміхом.
— Ти насмішив мене, Алексе.
— Це моя найбільша перевага. Стівен набагато вродливіший за мене. Він не тільки гарний, а й дуже енергійний — якість, що її високо цінують жінки. Але в домашньому житті енергійність стомлює. А зі мною, Джіно, твоє життя перетвориться на розвагу.
— А ти не хочеш сказати, що шалено в мене закоханий?
— Хоч би якою це було правдою, я тобі, безперечно, так не скажу У такому разі я подарував би тобі зайве очко, а своє одне очко втратив. Ні, я готовий лише зробити тобі цілком ділову пропозицію про одруження.
— Я обміркую твою пропозицію, — сказала Джіна з усмішкою.
— Природно. Але спершу ти повинна покласти край стражданням Воллі. Я дуже співчуваю Воллі. Для нього це справжнє пекло — бути одруженим із тобою і бути прикутим до твоєї колісниці, яка затягує його в цю задушливу атмосферу родинної філантропії.
— Який же ти сучий син, Алексе!
— Вельми проникливий сучий син.
— Іноді мені здається, що Воллі зовсім мене не любить, — сказала Джіна. — Він просто більше мене не помічає.