— Одне діло створити програму соціальної допомоги, а зовсім інше влаштовувати ідіотську метушню з перевихованням малолітніх психів, яку вони влаштовують тут. Психіатри мені ще в армії остогидли. А тут їх — хоч греблю гати. Навчають юних головорізів плести кошички з пальмових волокон і робити підставки для люльок. Граються з ними, наче з малими дітьми!
Інспектор Кері не став коментувати його критику. Мабуть, він поділяв цю думку.
Він запитав, пильно дивлячись Волтерові у вічі:
— То ви не маєте найменшого уявлення, хто вбив містера Гульбрандсена?
— Один з обдарованих хлопчиків із Коледжу, що вдосконалювався у своїй професії, я сказав би.
— Ні, містере Хад, такий варіант відпадає. Коледж, попри всі намагання створити там атмосферу свободи, це все ж таки місце ув'язнення, й порядки там відповідні. Ніхто не може вийти з нього після того, як смеркне, і скоїти вбивство.
— Я все ж таки не виключав би участі одного з тих талановитих хлопчиків. А якщо ви хочете пошукати вбивцю ближче до родини, то придивіться уважніше до Алекса Рестаріка.
— Чому ви так думаєте?
— Він мав таку можливість. У ці хвилини він був у парку, сам один у своєму автомобілі.
— А навіщо йому було вбивати Кристіана Гульбрандсена?
Волтер стенув плечима.
— Я тут людина чужа. Я не знаю всіх тонкощів у їхніх родинних стосунках. Можливо, старий щось довідався про Алекса й мав намір розповісти про це Сероколдам.
— І що б тоді було?
— Вони б йому перестали давати гроші. А гроші тринькати він уміє й любить, як розповідають.
— На свої театральні антрепризи?
— Це він їх так називає.
— А ви гадаєте, він витрачає гроші на щось інше?
І знову Волтер Хад стенув плечима.
— Хіба я знаю? — сказав він.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
І
Алекс Рестарік був багатослівний. Він також вимахував обома руками.
— Знаю, знаю! Я ідеальний підозрюваний. Приїхав сюди сам-один, і, коли я під'їздив до дому, мене опанував напад творчого натхнення. Я знаю, ви цього не зрозумієте. Та і як би ви могли?
— Я міг би, — сухо відповів йому Кері, але Алекса Рестаріка зупинити було неможливо.
— Таке з нами буває! Натхнення приходить до нас невідомо коли й невідомо як. Якесь миттєве враження, якась ідея — і все навколо перестає існувати! Я маю намір поставити "Ночі над Темзою" наступного місяця. І несподівано — учора ввечері — я побачив прямо перед собою чудові декорації… Досконале освітлення. Туман — і світло прожекторів, що пробивається крізь туман, і відкидається назад, і тьмяно освітлює довгий ряд будівель. Усе як треба! Постріли — тупотіння ніг і гуркіт динамомашини — либонь, спускають корабель на води Темзи. І я подумав, а що, як мені застосувати саме такі ефекти, і я…
Інспектор Кері урвав його:
— Ви чули постріли? Де?
— То були постріли з туману, інспекторе. — Алекс помахав обома руками в повітрі — пухкими, добре доглянутими руками. — 3 туману. Це було просто чудово.
— Вам не спало на думку, що трапилось лихо?
— Лихо? З якого дива?
— Хіба постріли — така звичайна річ?
— Я так і думав що ви нічого не зрозумієте! Постріли вкладалися в ту сцену, яку я створював у своїй уяві. Мені були потрібні постріли. Небезпека — опій — божевільний бізнес. Навіщо мені було знати, чому ті постріли пролунали в реальності? Може, то були вихлопи з двигуна вантажівки, яка їхала по дорозі? Чи якийсь браконьєр полював ка кролів?
— Кролів тут здебільшого ловлять сильцями.
Але Алекс не замовкав:
— А може, то дитина влаштувала собі феєрверк? Я навіть не думав про ті звуки як про постріли. Я сидів у театрі — у задніх рядах — і дивився на сцену.
— Скільки було пострілів?
— Я не знаю, — роздратовано відповів Алекс. — Два чи три. Два пролунали один зa одним — це я пам ятаю.
Інспектор Кері кивнув.
— А тупотіння ніг, здається, ви сказали? Де воно було?
— Воно долинуло до мене з туману. Десь від будинку.
Інспектор Кері лагідно промовив:
— Це може свідчити про те, що вбивця Кристіана Гульбрандсена проник у дім іззовні.
— Звичайно. Чом би й ні? Ви ж не станете серйозно припускати, що вбивця Кристіана Гульбрандсена прийшов із середини будинку?
Усе ще дуже лагідно інспектор Кері сказав:
— Ми мусимо розглянути всі можливості.
— Мабуть, що так, — великодушно погодився з ним Алекс Рестарік. — Яка руйнівна робота для душі — ваша професія, інспекторе! Найдрібніші подробиці, точний час і точні місця, скільки крутійства та дріб'язковості! А в кінці — який результат? Хіба ви зможете повернути нещасного Кристіана Гульбрандсена до життя?
— А втіха, коли ми схопимо вбивцю, містере Рестарік?
— Манери Дикого Заходу!
— Ви добре знали містера Гульбрандсена?
— Не досить добре для того, щоб убити його, інспекторе. Я зустрічався з ним іноді, коли жив тут малим хлопцем. Вряди-годи він приїздив сюди на короткий час. Він був одним із капітанів нашої індустрії. Люди такого типу мене не цікавлять. Наскільки мені відомо, він зібрав велику колекцію скульптур Торвальдсена… — Алекс здригнувся. — Це вже свідчить саме за себе. Ох, уже ці багатії!
Інспектор Кері дивився на нього замисленим поглядом. Потім запитав:
— У вас немає особливого інтересу до отрут, містере Рестарік?
— До отрут? Невже, чоловіче, його спочатку отруїли, а потім застрелили? Тоді це справді шалено детективна історія.
— Він не був отруєний. Але ви не відповіли на моє запитання.
— Отрута має певну привабливість… Вона вбиває не так брутально, як револьверна куля або тупа зброя. Але я не маю якихось спеціальних знань у галузі отрут, якщо це вас цікавить.
— Ви коли-небудь мали миш'як?
— Сандвічі, приправлені миш'яком, після спектаклю? Ця ідея видається мені цікавою. Ви не знайомі з Розою Глайден? Ці актриси вважають, що вони відомі всім! Ні, я ніколи не думав про миш'як. Його можна видобути з гербіцидів або з липучки для мух, мені здається.
— Як часто ви приїжджаєте сюди, містере Рестарік?
— Коли як, інспекторе. Іноді я не буваю ту т по кілька тижнів. Але намагаюся приїздити сюди на вікенди щоразу, коли маю таку можливість. Я завжди дивлюся на Стоунігейтс, як ча свій дім.
— Місіс Сероколд завжди рада вас тут бачити, чи не так?
— Те, чим я завдячую місіс Сероколд, я ніколи не зможу їй повернути. Симпатію, розуміння, любов…