— Які входи та виходи є в будинку? І як вони охороняються? Чи міг хтось увійти сюди ззовні так, що ніхто не бачив його й не чув?
— Хто завгодно міг сюди увійти крізь бічні двері, які виходять на терасу. Вони не замикаються, доки всі ми не полягаємо спати, бо саме через них заходять і виходять люди з будівель Коледжу.
— І ви тут маєте, якщо не помиляюся, десь двісті чи двісті п'ятдесят неповнолітніх злочинців, які мешкають у Коледжі?
— Так. Але над будівлями Коледжу здійснюється постійний нагляд, і вони добре охороняються. Я вважаю дуже малоймовірним, щоб хтось міг покинути Коледж без дозволу.
— Нам доведеться це перевірити все одно. Чи містер Гульбрандсен давав якісь підстави… скажімо, чи міг він розбудити в комусь ненависть до себе? Може, він ухвалив якісь непопулярні рішення щодо політики управління Фондом?
Міс Белвер похитала головою.
— О, ні, містер Гульбрандсен не мав ніякого стосунку ані до управління Коледжем, ані до адміністративних рішень.
— Якою була мета його візиту?
— Не маю найменшого уявлення.
— Але він був невдоволений відсутністю містера Сероколда й вирішив зачекати, коли той повернеться?
— Так.
— Тож справи, які привели його сюди, безперечно, мали стосунок до містера Сероколда?
— Так. Але інакше не могло й бути — бо ці справи, напевне, були пов'язані з Фондом.
— Так, мабуть, що були. Чи мав він якусь нараду з містером Сероколдом?
— Ні, часу на це не було. Містер Сероколд повернувся лише перед самою вечерею, сьогодні ввечері.
— Але після вечері містер Гульбрандсен сказав, що йому треба написати важливі листи, й пішов їх писати. Він не сказав містерові Сероколду, що хоче поговорити з ним?
Міс Белвер завагалася.
— Ні, не сказав.
— Чи вам не здається, що це було досить дивно — адже він, усупереч власним планам, умисне залишився ще на один день, щоб дочекатися повернення містера Сероколда?
— Так, мені це здається дивним.
Незвичайність такої поведінки містера Гульбрандсена, здавалося, вразила міс Белвер уперше.
— Містер Сероколд не проводжав його до кімнати?
— Ні. Містер Сероколд залишився в залі.
— І ви не маєте ніякого уявлення про те, коли саме було вбито містера Гульбрандсена?
— Я думаю, що, мабуть, я чула постріл. Якщо так, то це сталося о двадцять третій хвилині на десяту.
— Ви чули постріл? І це не стривожило вас?
— Обставини були надто незвичайними.
Вона розповіла, намагаючись дати якомога більше подробиць про сцену, яка відбулася між містером Сероколдом й Едгаром Лоусоном, і досягла тоді своєї кульмінації.
— Отже, нікому не спало на думку, що той постріл міг пролунати десь у будинку?
— Ні. Я не думаю, що це могло комусь спасти на думку. Ми всі, знаєте, відчули надто велику полегкість, що постріл пролунав не в тій кімнаті.
І досить похмуро міс Белвер додала:
— Ніхто не припускає можливості, що вбивство і спроба вбивства можуть відбутися в одному й тому самому домі в одну й ту саму ніч.
Інспектор Кері мусив визнати, що вона має слушність.
— А проте, — несподівано сказала міс Белвер, — я думаю, саме це змусило мене зайти до кімнати містера Гульбрандсена пізніше. Я, звичайно, хотіла запитати, чи йому не треба чого-небудь, але то був лише привід для того, аби я могла переконатися, що з ним усе гаразд.
Інспектор Кері пильно дивився на неї якусь мить.
— А що навіяло вам думку, що з ним може бути не все гаразд?
— Я не знаю. Мабуть, той постріл десь за межами дому. Він нічого не означав для мене, коли пролунав. Але потім пригадався Я намагалася переконати себе, що то був ляскіт із автомобіля містера Рестаріка…
— З автомобіля містера Рестаріка?
— Атож. Алекса Рестаріка. Він приїхав на автомобілі сьогодні ввечері відразу по тому, як це сталося.
— Розу мію. Коли ви знайшли тіло містера Гульбрандсена ви чогось торкалися в його кімнаті?
— Звісно, ні. — у голосі міс Белвер прозвучав докір. — Природно, я знала, що там ні до чого не можна торкатися й нічого не можна рухати. Містер Гульбрандсен був убитий пострілом у голову, але пістолета ніде не було видно, тож я відразу зрозуміла, що це вбивство.
— А тепер, коли ви привели нас у цю кімнату, чи все було тут так само, як тоді, коли ви знайшли мертве тіло?
Міс Белвер замислилася. Вона відхилилася назад на стільці, підвела очі й наморщила лоба. Схоже, подумав інспектор Кері, вона має пам'ять, яку можна назвати фотографічною.
— Одна деталь змінилася, — сказала вона. — У друкарській машинці нічого не було.
— Ви хочете сказати, — промовив інспектор Кері, — що коли ви увійшли туди вперше, з машинки стримів лист, якого друкував містер Гульбрандсен, а потім цього листа хтось звідти забрав?
— Так, я майже переконана, що бачила білий краєчок аркуша, якии стримів із машинки.
— Дякую вам, міс Белвep. Хто ще заходив до тієї канати перед тим, як ми прибули?
— Містер Сероколд, звичайно. Він там залишився, коли я вийшла зустріти вас. А ще туди заходили місіс Сероколд і міс Марпл. Місіс Сероколд наполягла на цьому.
— Місіс Сероколд і міс Марпл, — повторив інспектор Кері. — Хто така міс Марпл?
— Стара леді із сивим волоссям. Вона була шкільною подругою місіс Сероколд. Приїхала сюди погостювати чотири дні тому.
— Гаразд, дякую вам, міс Белвер. Ви надали нам дуже точні відомості. Тепер я спробую з'ясувати деякі речі з містером Сероколдом. Але можливо — міс Марпл уже стара жінка, чи не так? Я спочатку перекинуся кількома словами з нею, а потім відпущу її спати. Це жорстоко — не давати старій жінці спати так довго, — доброчесно заявив інспектор Кері. — Сьогоднішня подія, певно, була шоком для неї.
— То я покличу її, гаразд?
— Будь ласка, покличте.
Міс Белвер вийшла. Інспектор Кері подивився у стелю.
— Гульбрандсен? — сказав він. — Але чому Гульбрандсен? Дві сотні малолітніх бандюків живуть на території цього маєтку. Немає жодної причини, щоб котрийсь із них це зробив. Але, схоже, один із них таки зробив. Але чому він обрав Гульбрандсена? Людину, яка тут зовсім чужа.
— Звісно, ми ще всього не знаємо, — сказав сержант Лейк.
— Поки що ми нічого не знаємо, — відповів йому інспектор Кері.
Він підхопився на ноги й вельми галантно зустрів міс Марпл, коли та увійшла. Вона здалася йому трохи схвильованою, й він поквапився допомогти їй розслабитися.