Гра дзеркал

Страница 12 из 51

Агата Кристи

Його похмурий погляд став гірким і сердитим.

— Але все склалося зовсім не так. Ми заплуталися в цьому божевільному бізнесі. Чому б вам не залишитися, не влаштувати собі дім тут — так вони мені сказали. Роботи для мене тут вистачить. Роботи! Я не вважаю роботою годувати цукерками малолітніх бандитів і заохочувати їх грати в дитячі ігри — який сенс у всьому цьому? Тут можна було б жити чудовим життям — справді чудовим. Чому люди, в яких багато грошей, не розуміють свого щастя? Невже до них не доходить що більшість людей у світі не мають таких розкішних маєтків, а вони мають це? Чи ж не божевілля викинути геть своє щастя, коли ти його маєш? Я готовий працювати, якщо повинен працювати. Але я хочу працювати так, як мені до вподоби, і хочу забратися звідси геть. Тут я маю таке відчуття, ніби я заплутався в павутині. А Джіна — я не годен її зрозуміти. Вона вже не та дівчина, з якою я одружився у Штатах. Я не можу — чорт забирай! — я тепер не можу навіть говорити з нею. О, прокляття!

Міс Марпл лагідно сказала:

— Я розумію ваш погляд на життя.

Воллі скинув на неї швидким поглядом.

— Ви єдина людина, перед якою я вперше наважився розтулити рот. Більшість часу він у мене стулений, як мушля молюска. Не знаю, що я побачив у вас такого — ви англійка, справжня англійка, сумніву тут не може бути, — але в якийсь клятий спосіб ви здалися мені схожою на мою тітку Бетсі, там, в Америці.

— Мені приємно це чути.

— Вона була дуже розумна жінка, — провадив Воллі замислено, — така тендітна, що, здавалося, її дуже легко переламати надвоє, але вперта й надзвичайно рішуча — атож, повірте мені, вона була дуже й дуже рішуча.

Він підвівся з лави.

— Пробачте, що я заговорив із вами на такі теми, — сказав він. Уперше міс Марпл побачила, що він усміхається. То була дуже приязна усмішка, й Воллі Хад несподівано перетворився з незграбного похмурого хлопця на вродливого й привабливого молодика. — Думаю, мені треба було скинути тягар із душі. Але мені прикро, що для цього я обрав вас.

— Не дорікайте собі, любий хлопче, — сказала міс Марпл. — Я маю схожого на вас небожа — хоч він, звичайно, набагато старший, ніж ви.

Її думки на мить закружляли навколо сучасного письменника Реймонда Веста з його витонченим мудрованим світоглядом. Більшого контрасту, який існував між ним і Волтером Хадом, годі було собі уявити.

— До вас прямує інша компанія, — сказав Волтер Хад. — Ця дама мене не любить. Тому я втікаю звідси. До побачення, мем. Дякую за розмову.

Він пішов гегь, і міс Марпл побачила, що до неї йде, перетинаючи моріжок, Мілдред Стріт.

II

— Бачу, ви стали жертвою того жахливого молодика, — сказала місіс Стріт, важко відсапуючись, коли сідала на лаву. — Яка це трагедія!

— Трагедія?

— Одруження Джіни. Не треба було відправляти її в Америку. Я казала матері в той час, що то був дуже нерозумний крок. Зрештою, ми жили в спокійному районі. Повітряних нальотів тут майже не було Я дуже не люблю, коли люди влаштовують таку паніку, боючись за свої родини, — а часто й за себе самих.

— Тоді, мабуть, нелегко було вирішити, як краще вчинити, — замислено проказала міс Марпл. — Коли йшлося про дітей, я хочу сказати. Адже існувала реальна небезпека вторгнення й перспектива виховувати їх в умовах німецького режиму — як і небезпека бомбувань.

— Усе це нісенітниця, — сказала місіс Стріт. — Я ніколи не мала найменшого сумніву в тому, що ми переможемо. Але мати завжди поводилася вкрай нерозважливо, коли йшлося про Джіну. До цієї дитини ставилися надто поблажливо й цим украй її зіпсували. Насамперед не було ніякої потреби привозити її сюди з Італії.

— Її батько не заперечував, якщо я правильно розумію?

— О, Сан Северіано! Ви ж знаєте, які вони, італійці. Для них немає нічого важливого, крім грошей. Він одружився з Піпою заради її грошей, звичайно ж.

— Хіба? Мені завжди казали, що він був дуже відданий їй і ніяк не міг втішитися, коли вона померла.

— Він прикидався, в цьому немає сумніву. Але чому мати не доклала жодних зусиль, щоб перешкодити їй одружитися з чужинцем, я не можу собі уявити. Суто американська звичка схилятися перед титулом, думаю.

Міс Марпл лагідно зауважила:

— Я завжди вважала, що люба Кері Луїза була надто далека від реального світу у своєму ставленні до життя.

— О, так, я знаю. У мене часто уривався терпець через це. Через материні дивацтва, примхи та ідеалістичні проекти. Ви не можете навіть уявити собі, тітко Джейн, до чого все це призводило. Я знаю, про що кажу, звичайно. Я виросла посеред усього цього.

Міс Марпл дещо здивувалася, коли почула, що до неї звертаються як до "тітки Джейн". Але такою була тогочасна мода. Адже на своїх різдвяних подарунках дітям Кері Луїзи вона завжди писала: "З любов'ю від тітки Джейн", і тому вони завжди думали про неї як про тітку Джейн, якщо взагалі думали. А думали вони про неї нечасто, слушно припустила собі міс Марпл.

Вона подивилася замисленим поглядом на жінку середніх літ, яка сиділа поруч із нею. Подивилася на її випнуті губи, на глибокі лінії, що спускалися вниз від носа, на міцно стулені губи.

Вона лагідно промовила

— У вас, певно, було важке дитинство.

Мілдред Стріт подивилася на неї вдячним поглядом.

— О, я така рада, що бодай ви мене зрозуміли. Здебільшого люди навіть не уявляють собі, що іноді доводиться терпіти дітям. Піпа завжди була дуже вродлива. Вона була також старша за мене. Уся увага завжди діставалася їй. І батько, й мати заохочували її — хоч вона й не потребувала великого заохочення — хизуватися своєю красою. Я завжди була тихою і спокійною. Я була сором'язлива, а Піпа не знала, що таке сором. Дитина може дуже страждати, тітко Джейн.

— Я знаю, — сказала міс Марпл.

— Мілдред така дурна, мала звичай казати Піпа. Але ж я була меншою, ніж вона. Природне, я не могла зрівнятися з нею в навчанні. І це дуже несправедливо в стосунку до дитини, коли її сестрі завжди віддають перевагу перед нею. "Яка чудова дівчинка", — мали звичку казати люди, звертаючись до мами. Вони ніколи не помічали мене. Тато жартував і грався лише з Піпою. І нікому не було діла до того, як тяжко я все це переживала. Помічали лише її й увагу виявляли лише до неї. А я була тоді надто мала й не могла зрозуміти, що головне — душа людини, а не її зовнішність.