Сава звівся і повагом рушив до дверей. Засміявся сам до себе. Півночі не вщухав гамір в сусідній кімнаті. Сава перевертався з боку на бік і міркував, чи глибоко доведеться копати, щоб дістатися до води. Певно, що глибоко — земля піщана. Та й половині хлопців доведеться лишитись в долині. Селію він візьме з собою, аякже. Інших дочок залишить на господарстві.
Саві тієї ночі приснився сон. Наче він копає криницю. Вже вона така глибока, що тільки світла цяточка видніється угорі. Води ще немає. І ось Сава натикається на щось тверде, наче залізні двері. Він намацує кільце, і двері зі скрипом піддаються. З них бурхає світло. Сава опиняється в прегарному саду з небаченими деревами і барвистими птахами на них. Замурзаний глиною, Сава виглядав з люка і дивується на весь цей чудовий світ. Милується птахами і не помічає, як сам стає птахом, як вилущуються з брудної одежі крила і тіло вкривається пір’ям. А коли помічає, то з горла виривається тужний крик, крик птаха з довгою шиєю і довгим дзьобом. І Сава-птах летить проваллям, яке сам собі викопав. Світла цяточка весь час збільшується. Ось він злітає над отвором, бачить дітей, але не в змозі сказати їм, хто він, звідки узявся серед піску й глини.
Першу криницю вони викопали десь метрів за двісті від скель. Воду знайшли неглибоко. Вона була чиста й смачна. Під кінець літа посіяли вздовж дороги трави і посадили десяток дерев. Сава мав ящик, в котрий садовив кісточки й зернята. Стояв той ящик у теплі, недалеко від груби.
Другу криницю вони збирались викопати десь метрів за вісімсот від першої. Сава мусив на тому наполягти. Йому була зрозуміла квапливість дітей. Каміння, від якого вони розчищали дорогу, пішло на загороди.
Біля другої криниці, яку теж обсадили деревами, щоб пісок її не засипав, Сава за кілька вечорів склав невелику хижку, в якій можна було відпочити. Стулили грубку, наносили вугілля.
— Навіщо вона? — питали сини. — Ми ж підемо далі!
— Хтось врятується у тій хижці від смерті, — відказав Сава. — Криниці мало, особливо взимку.
Врешті-решт сини переконались, що хижка потрібна річ, бо, коли пішли дощі, вони мали де зігрітись і обсушитись, та й пообідати було де.
Сини більше дбали про дорогу, казали: "Наша дорога". Саві належали узбіччя і криниці. Вони збереглися — Савині криниці, вода з яких додавала сили й бадьорості подорожнім, хоча це була звичайнісінька вода, але в пустелі вона найпотрібніша. Сава міркував, як наситити тією водою землю. Тягати відрами з криниці — справа довга і важка. Савин задум втілив Тітус. Вони вирішили взимку наліпити глиняних труб, якими вода мала підніматись нагору, коли натиснути на важіль, прилаштований до цямриння. До зими вони викопали ще одну криницю, просунувшись углиб на п’ять кілометрів. Сава вважав, що це багато, але сини знемагали від нетерплячки. Вони бідкались, що зимою змушені будуть сидіти вдома. Та й узимку Сава ходив перевіряти, чи все гаразд з криницями, добре вкритими товстим шаром соломи. Чи прокинуться вони весною? Якщо дорога для Сави мало важила: з нею ж не могло нічого трапитись, то саджанці він ладний був прикрити власним тілом. Якось він, прийшовши туди, помітив Назарія. Хлопець старанно розчищав дорогу від снігу і вже геть посинів від холоду.
— Ти що це робиш?! — закричав Сава, обурений безглуздою роботою.
Син шморгнув носом і сказав:
— А якщо до нас хтось приїде?
— Хто це до нас приїде? Навіщо?
— Ти думаєш, тату, Анастас загинув? Ось побачиш: він повернеться на чорній машині!
— Звідки ти знаєш про чорну машину?
— Тітус бачив її. Вона вже одного разу приїжджала, коли помирала мама.
"Знову цей Тітус! — ледь не вилаявся Сава. — Оце ще нишпорка... Неспроста його так тягло до майстрування".
— Тату, не проганяй мене! — благально озвався хлопець. — Знаєш, що я придумав? Оцим снігом можна вкрити саджанці: вони тоді не померзнуть. Я ще вдома помітив: коли взимку багато снігу, жодне дерево не мерзне... Давай разом нагорнемо снігу?
Сава подивувався кмітливості хлопця, і вони довго працювали.
— Ну, досить, — сказав він. — Ходи, погріємось.
Вони вернулись до хижки, що світила на весь степ веселим солом’яним дахом. Сава розпалив вогонь у грубці, послав Назарія по воду і взявся місити тісто. Коржі поклав на черінь, відгорнувши жар. Кинув у окріп жменю сухих ягід. Хлопець задрімав коло грубки. Важко повірити, що він сам додумав працювати у таку холоднечу. Мав лише 13 років. Довгі чорні вії, як у Вітерниці, ледь помітно здригалися на розчервонілому лиці. Сава тихо збудив хлопця, кличучи вечеряти.
Той закліпав очима, переборюючи дрімоту, — зовсім ще мале дитя. Саві від тієї беззахисності зробилось одразу добре й затишно.
Після вечері вони дивились на вогонь і розмовляли.
— Все, що має статися, те станеться, Назарію, — сказав Сава. — Тільки не ходи сюди сам, бо різне може втрапитися. Почнеться буря — і ти не знайдеш хатини...
— Тату, а чому ласки сюдя не хочуть іти?
— Не знаю, мабуть, звикли до долини.
— Для кого ж ми будуємо цю дорогу?
— Люди не можуть сидіти на одному місці. Їм стає від того нудно.
— А хіба ласкам не буває нудно?
— Ні. Мені здається, що я трохи схожий на них: кожен день для мене наче найперший, все я бачу вперше.
— Я теж бачу вперше?
Сава засміявся:
— Звідки я знаю, що ти бачиш?
— Як то звідки? Ти все знаєш!
— Ну от, коли ти заб’єшся і тобі боляче, а я десь далеко, я ж не відчуваю твого болю. А якщо я бачу це, то мені болить серце, а не твоє забите коліно.
— Мені ще ніколи не боліло серце. Тату, а що було до мене?
— Ласки і наша сім’я.
— А до сім’ї що?
— Ласки. Вони блукали по цих степах і гинули від холоду й голоду. Я ж уже розповідав про це.
— Я був тоді малий. Малим дітям не все розповідають. А чому вони пішли за тобою?
— Синку, це я пішов за ними. Вони мене врятували від смерті. Відтоді я мушу про них піклуватись і всіляко їх оберігати.
— А як ти гадаєш, вони підуть з нами, коли ми збудуємо дорогу?
— їх не можна примусити. Якщо вони не підуть, то і я не піду.
— Ні, тату, ні, ми всі тоді лишимось. Не можна тебе самого покинути...
— Анастас же покинув. Правда, він народився не тут...
— А де?