Конча потреба знати, що далі, мучила Саву. Він не мав сили відмовитись від мандрів. За стільки років важкої щоденної праці Сава не звик дивитися в землю. Дивилися в землю лише його руки, великі, шорсткі й засмаглі. Вони ніколи не знали спокою. Навіть сидячи в саду з дітьми, Сава підбирав то листочок, то травичку і безперервно ворушив пальцями, розгладжуючи їх.
Скільки йому років, Сава не знав, але пам’ятав, скільки років мають його діти, і вів відлік часу від народження першого сина. Саме тому йому здавалось, що він ще молодий і житиме довго-довго. Світ йому не вважався безмежним, як його дітям, котрі плакали ночами, коли їм снилось, що вони ніколи не зможуть досягти зірок. Кожен з них вибрав собі зірку, на якій хотів би побувати. Сава не вбачав ніякої загрози в тому, що діти хотіли кудись далеко. Знав, що це мине, коли вони пізнають солоність поту і радість від першого врожаю. Сава вірив у силу землі і від того був такий статечний і поважний.
Одного розу він приніс глини й води, показавши дітям, як треба місити й ліпити. Це заняття мало зміцнити дитячі пальці. Сам Сава брався до ліплення дуже рідко, здебільшого пізньої осені, коли потребував посуд. Мав невеличку майстерню, де робив усі речі для господарства. Там ще була невелика піч для випалювання глиняних виробів. Намагаючись догодити Вітерниці, Сава виводив на вогких стінках посуду нехитрий орнамент.
Але жоден з його виробів не міг зрівнятися з чашкою, яка стояла на найвищій поличці в його домі: біла, блискуча, прегарної форми, з намальованими ліловими квітами. Сава знайшов навіть білу глину, і, хоча все йому вдавалося якнайліпше, цього разу він не зміг розгадати таємницю прозорості й тендітності чашки. То була найкоштовніша річ у них в домі. Ця річ без вжитку вносила в дім трохи сум’яття і причаєного страху. І свята.
Якось Вітерниця особливо гарно заплела коси, вдягнула біле плаття, причепурила дітей. І коли Сава зайшов до кімнати, побачив на столі глечик з квітками і зеленню, а біля нього чашку, білу, з ліловими квітами.
— Сьогодні не будемо більше працювати, — сказала дружина.
Її лице видалось Саві біліше й прозоріше за чашку.
— А що ми будемо робити?
— Нічого. Ось так посидимо усі разом.
— Хіба сьогодні... свято? — здивувався Сава, але не від того, що свято, а тому, звідки він знає це слово.
— Колись цього дня ми вперше зустрілись, — пояснила Вітерниця. — Ти про це пам’ятаєш?
— Звісно, — сказав Сава і подивився на найстаршого сина.
Вітерниця піймала його погляд і посміхнулась так гарно, як давно уже не посміхалась.
— Ти така ж, як і тоді...
— Я й це свято зробила для того, щоб почути ці слова.
— А завтра буде свято? — спитав шестирічний синок. — Ти ж, мамо, зустрічаєшся з татом кожного дня.
— Ні, завтра не буде свята. Тобто ти, якщо хочеш, можеш вигадати собі якесь інше свято. Ти розумієш, що означає "вперше"?
— Я вчора вперше підмів подвір’я.
— А я вперше впав у калюжу!
— Вперше? А минулого тижня кого ми витягали з баюри? Ти ще верещав! — перебили інші діти.
— А ця калюжа з’явилась тільки учора. Я вперше впав у цю калюжу. То свято, коли робиш щось уперше? !
— Ні, — відказав Сава. — Коли робиш щось гарне, то і тоді свято, не має значення, чи вперше це, чи ні. Зрозуміли?
— Зрозуміли!
— Савонько, налий соку в чашку. Це, діти, не простий сік. Він з яблуні, яка цього року вперше вродила. І садив її знаєте хто? Анастас.
Це був їхній перший син.
Сава обережно налив соку і передав чашку дружині.
— Ми вип’ємо кожен з цієї чашки в честь нашого свята.
І хоча вона не сказала "обережніше", Сава бачив, що
цю чашку ніхто не повинен розбити. Коли вуста його торкнулись гладенького краю чашки і в рот потекла терпка холодна волога, Сава відчув якийсь побожний захват. Гамуючи тремтіння рук, він передав чашку найстаршому синові. Той хутко вхопив її обома долонями, як ловив яблуко, коли воно падало з гілки. "Якщо хтось із них розіб’є чашку, — подумав Сава, — значить, так треба і я не буду сваритись".
— Мамо, а на тій зірці, куди я полечу, буде багато таких чашок?
— Якщо ми й полетимо на зірку, то усі разом. Одну я тебе нізащо не відпущу. Савонько, прочитай нам вірша. Хай у ньому буде про все це...
Сава підвівся, дістав книжку, таку стару, що її сторінки нагадували осіннє листя, ладне ось-ось відірватись од гілки; постояв хвильку, щось пригадуючи, потім прочитав:
Мені здавалось: відмінився,
Зубожів світ,
І більш не буде гарних весен
І теплих літ.
Я відітхнув, коли в криниці
Побачив знов,
Як велет велетня так само
На дні боров.
Як на траві кругом блищала
Рясна роса...
Все стверджувало, що на світі
Є чудеса!
— Таке? — спитав Сава Вітерницю.
Та ледь помітним рухом показала на дітей. Вони сиділи принишклі, не зводячи очей з чашки, котра знову стояла посеред столу.
— Вам подобається цей вірш? — спитав Сава.
— Подобається! — відповіли діти. — А чому велетні боролись?
— Це було дуже давно, — сказала Вітерниця. — Жили собі два велетні. Їх ніхто не міг подужати. Всі від них тікали. Велетні робили багато зла, калічили людей, гадаючи, що їм не боляче. Так іноді робите ви, наступаючи на комаху. Люди довго думали, як їм позбутись тих забіяк, доки не придумали послати до велетнів мишку. Вночі, коли брати спали, вона вкусила одного за ногу, а сама сховалась. Велетень схопився і подумав, що це брат його вкусив. Мишка вкусила другого брата, і той подумав те саме. От вони й почали битись, і б’ються досі, бо не можуть подужати один одного.
— Але ж вірш не про це! — вигукнув Сава. — Ти забула про чудо.
— Хіба не чудо, що на світі є двоє однаково сильних людей?
— А ми з тобою?
— Ні.
— Чому?
— Ми різні і доповнюємо одне одного. Рано чи пізно я здамся, а ти ні, Савонько. Треба, щоб у дітей були свята, інакше вони покинуть нас.
— Що ти вигадуєш? Куди вони підуть? У пустелю?
— Хоч би й у пустелю. Отак ми одного ранку прокинемось і побачимо, що пішов наш найстарший син, який вирішив почати все спочатку. Тобі ніколи не хотілося знати, що там, за обрієм? Він буде йти, поки не забуде дороги додому...
— Тату, цього не буде, — втрутився Анастас, кремезний тринадцятилітній хлопчина. — Я ніколи нікуди не піду, хіба що колись захочу побудувати на горі будинок, звідки б усе було видно.