Я плакав. І було відчуття, ніби після довгих поневірянь я почув голос забутої, зрадженої матері, яка простягала руку допомоги своїм невдячним дітям.
"Викликаю Ерідан. Повідомте, яка вам потрібна допомога? До вас іде корабель..."
— Земля жива! — кричав я, коли мене в’язали, вели знову в ізолятор.
— Земля жива! — кричав я солдатам, які висипали з казарм. — Вона нічим нам не загрожує. Навіщо тоді ця зброя, ці мундири, ця планета... Вони нас тримають тут, щоб люди на Ерідані нічого не знали про Землю. Щоб вони не знали, що помилились, що ми всі страшно помилились!
Мені затуляли рота, безпорадно метушились, але я перестав боятись. Я знав, що завтра мої слова долетять до всіх на Селії, а ще через деякий час люди планети Ерідан дізнаються, що Земля жива. І я знав, що людям, які прилетять з Землі до нас на планету, розкажуть про Саву. Сумну історію, яка, можливо, хоч в якійсь мірі спокутує цивілізацію, яка сама себе зрадила, зрадивши свою матір.
XII. САД
Сава мав з Бітерницею сім синів і три дочки. Всі вони були русяві й зеленоокі, як він. Народжувались щороку. Він не знав щасливіших хвилин за ті, коли брав на руки щойно народжене дитя. Хотів, щоб вони наповнили всю долину щебетом і сміхом, ніби птахи. Інколи йому здавалось, що на зірках, які він бачив увечері перед тим, як лягти спати, теж живуть люди, схожі на нього. Від цих думок ставало затишніше, бо, коли діти були ще зовсім маленькі, а він сам працював на полі, йому робилось тоскно від самотності. Сава, розігнувши спину і приставивши долоню дашком до лоба, щоб не сліпило сонце, довго дивився туди, де з гущавини саду виглядали будинки під солом’яним дахом і біліли отари ласків, що мирно паслися. В залиту сонцем рівнину прокрадалися тіні. Сава облизував солоні губи і знову брався до роботи.
Дедалі частіше його мучило питання: що залишить він дітям у спадщину, чого він має їх навчити? Не тому, що він збирався коли-небудь померти: просто Сава потребував відпочинку. Руки його стали наче кора, тіло зробилось залізне. Він іноді аж соромився дружини, проте в темряві ночі в ньому прокидалась немилосердна ніжність і він забував про втому.
Іноді йому снились дивовижні сни, котрі він вважав витворами власної уяви, оскільки нічого подібного з ним не траплялось. Наприклад, йому снились книги, ціла кімната книг, де сиділи схожі на Саву істоти. Перегортали сторінки, щось писали. Сава знав лише одну книжку, вивчив її напам’ять і, коли діти не хотіли спати, заколисував їх мелодійними, спокійними віршами. Їхній зміст з роками ставав для нього все загадковішим, і від того книга мала над ним якусь магічну силу. Здавалось, він колись, ще до свого народження, написав її. А тепер забув, як забуваються перші кроки, зроблені в дитинстві.
В усіх Савиних снах було багато людей, але вони нічим не нагадували йому дружини й дітей. Засмаглі, темноволосі й чорноокі, вони жили на іншій планеті, розмовляли іншою мовою. Сава прокидався переляканий, бо не розумів жодного слова з того, що йому казали, і через те не знав, що це за люди, добро чи зло несуть вони його сім’ї.
Тому Сава боявся розповідати ці сни дітям. Розповідав лише інколи дружині. Вітерниця мовчки посміхалась. Вона знала більше, ніж він, але була скупа на слова. Жінка завжди мусить знати більше, щоб передати все це ненародженим дітям. Їй була відома найбільша у світі таємниця молодості й краси. Вітерниця не змінювалась: залишалась такою ж гарною, як тоді, коли Сава вперше її побачив. А Саві від безнастанних клопотів чоло прорізали зморшки і ночами боліла спина.
Він вставав на світанку, розпалював у грубі і йшов відпускати ласків із десяти стаєнь, нашвидкуруч снідав і брався за роботу. Час проминав так швидко, що, коли Сава повертався, все у домі було зроблено, наче за помахом чарівної палички: прибрано, помито, випрано, наварено. Діти гралися на подвір’ї: вчились будувати будинки й сіяти зерно. Сава уже почав брати двох найстарших синів з собою. Піднімав їх уранці, і вони неохоче йшли за ним, тручи кулачками заспані очі.
Вітерниця сердилась за це на Саву, вигадувала різні причини, щоб не пустити дітей з Савою. Тільки-но він вставав, відчував уже на собі погляд дружини, котра вдавала, ніби спить. Її зраджувало легеньке тремтіння вій. Сава нахилявся і цілував заплющені очі. Дружина питала сонним тоненьким голосом:
— Ти вже встав?
— Спи, — відказував кожного разу Сава. — Спи... — І — тікав, бо найбільше любив її вранці, коли треба було працювати.
Зі стаєнь віяло теплим духом, ласки підводились один за одним й охоче квапились до виходу, де стояв Сава і уважно придивлявся, чи немає серед них хворих або поранених. В долині налічувалось 3680 ласків. У стайнях жив молодняк, а старші ласки паслись ген за млином...
В душі Сава був переконаний, що ласки приносять йому щастя, інакше б він не витримав виснажливої щоденної праці.
Сава вже встиг звикнути до шуму вітру в саду. Колись у нього не було ні вітру, ні саду. Вітер принесла з собою Вітерниця, сад він посадив сам і трусився над ним не менше, ніж над власними дітьми. Тому влітку менше дошкуляла спека, а взимку — мороз, а на столі не переводились яблука, вишні, горіхи. Жодне зернятко, жодна кісточка не викидались, а береглись до весни, щоб посадити їх в землю. Не все проростало, але з часом Сава зміг оточити частину поля молоденькими деревцями.
В погожі літні вечори вони відпочивали в садку на траві. Діти бавились, а Сава з Вітерницею спостерігали за ними.
Якось чотирирічна донечка попросила Саву:
— Татку, розкажи мені казочку!
Сава здригнувся. Слово "казочка" десь дрімало в ньому, але він не мав певності, що воно означає. Це було щось дуже гарне, ніби червоне яблуко, яке щойно впало з дерева, бризнувши на траву свіжим соком, або квітка, яка росте віддалік на пагорбку і цілий день п’є розтуленими вустами сонце.
— Татку, розкажи мені казочку!
Сава поглянув на Вітерницю, котра тримала на колінах найменше дитя. Жінка нахилилась ще нижче. Волосся її торкнулось щічки дитини, і та засміялась.
— Звідки вона знає про казочку? — спитав Сава. — Я сам не знаю, що це таке...
— Казка — це те, чого ми сподіваємось і чого чекаємо все життя...