— Де ті кляті черевики?
— Со? Ті, що ми вдвох купили?
— Та ті ж!
Вона пам’ятає, хто їй що купив, що прислали баби і діди.
— Во, во! Бач, то Піх взувався!
Піф — плюшевий собака. Він розлігся у зеленому візочку, вкрився по самісіньку шию байковою пелюшкою.
— Що ж це він завалився у черевиках? Нечупара!
— А йому зимно, б-р-р!
Садовлю її собі на коліна, взуваю. Шнурівки довгі, зробив по дві петельки, тягнуся, щоб дістати з машинки кофточку, а Воксанка з колін і гиць на інший диван, з дивана — до балкона, за штору. І виглядає з-поза штори, хитра: лови! Ступив крок — зовсім закрилася шторою.
— А нас на ринку чекають і сушать голову, де вони.
— Хто?
— Ті, що продають.
— А грошики в тебе є?
Біла голова лізе в кофточку. Кофточка тісна, рукам боляче, коли їх всовуєш. Крик і сльози. Проткнули руки — сміх.
Тепер розчісуватися. Волосся баранцем, вся потилиця в кучерях. Над лобом гребінцем можна, а в тих кучерях-баранцях?
— Щіткою!.. Ти щіткою! — вирвалося.
Шукаємо щітку. Зачесалися, зелену шапочку з балабончиком на голову, а яку курточку?
— Не бабину, не бабину!
Бабина гарна, з мережкою, але її треба вдягати через голову: рукам боляче.
Вона не хоче плаща з башличком, не хоче ботиків. Вертиться дзигою, гульк на кухню, гульк з кухні.
— Ми на гульку?
— Ні, на ринок.
— А я хочу на гульку. Я буду ховатися, а ти будеш мене шукати…
— А що їсти будемо?
Нарешті якось спорядилися. Господарську сумку з порожніми пляшками в руки, двері навстіж — вийшли.
Перед самісіньким парадним велетенська калюжа. На подвір’ї не видно й собаки. Це так мовиться. У нашому дворі собак-дворняг нема. Є в однієї господині цуцик, так вона держить його в кімнаті, виводить гуляти в чорних шлейках.
Воксана миттю знайшла галузку, сидить над самісінькою калюжею, щось собі ворожить.
— Давай руку!
— А цьо дощ?
— Насілися хмари, і сонце плаче.
А вона в калюжу:
Капу-капу, капу-кап,—
Дощик собі капа.
До сестрички прийшов брат
І так їй повяда:
— Ти сестричка, а я брат,
Погуляймо собі.
Візьмемо в діда парасольку.
Ніц нам дощ не зробі!
Співає на свій лад польську пісеньку та ще й притоптує, вихитуючись і вигинаючись.
Назад, додому, перезуваємося, бо ноги мокрі.
— А ти бусики мені купиш?
— Ми ж на базар, а не в універмаг.
Тепер я не відпускаю її руки. Вона йде, підстрибуючи. Нагнівалася. Чи за те, що я накричав, щоб не лізла в калюжу, чи за те, що не йдемо купувати бусики?
— Мир миром, пироги з сиром…
— Ми дружечки красні! — гукає вона, вже не гнівається.
Наш ринок називається Лук’янівський. Ми живемо недалеко від нього. Всі так і кажуть, що ми живемо на Лук’янівці.
По тротуарах дзюрчить вода. Асфальт повиколупувався, і на базарі — калюжі. Ми їх старанно обминаємо, і Воксанка повчає:
— Дивись мені, не вступи!
Дощ і пронизливий вітер позаганяли базарян під дашки-покриття.
Базаряни, особливо баби, поскулювалися, поховали руки в рукави, сидять, як індички.
— А тут Бабаїв нема.
— Де б вони тут взялися?
Ми купляємо, не торгуючись, швидко. Картоплю з ваги і в сітку.
— А то тобі, мала, — докидає баба ще одну картоплину. — Як тебе звати?
— Воксанка, — і очі під лоб.
— Рости велика!
Ми вдвох дякуємо бабі за картоплю і за добре слово.
— Я допоможу тобі нести, тобі тяжко, — схоплюється Воксанка.
Купуємо буряки, моркву, капусту, м’ясо, і всім хочеться знати, як називається дівчинка в плащику з башличком. І всі на її малу долю щось підкидають: жменьку квасольки, хвостик петрушки, а м’ясник у рундуку — лишок м’яса.
А в молочарні треба ставати в чергу. Черга — довгий хвіст, і ніхто не поступиться, ніхто не пропустить наперед. Дорослі — великі забудьки. Вони зовсім забулися, не хочуть пам’ятати, що колись були дітьми і як-то важко їм тоді було встояти на одному місці. І всі вони такі смішні в своїй ніяковості, і нема кому їх присоромити.
— Та пропустіть…
— З такою дитиною можна постояти.
— В мене двоє зачинено.
— А я на зміну.
— Апчхи! — то Воксанка.
Ми так і забули купити дитячий сирок.
Біжимо під дощем у булочну. Булочна простора.
— Бублика, мені бублика!
Я відпускаю її руку. Тут є де побігати. Беру хліб. А де моя доня? А вона шусть і вже за прилавком, стоїть поряд з кондитеркою. Торгують.
— Татку, кеки!
— Цукерки, — виправляю її.
Але вона все одно каже "кеки". І дівчина-кондитерка важить їй цукерки, мене не питаючись.
— Ви, будь ласка, карамельку.
— Я карамельку. Від шоколаду діатез. У мене є племінниця, я знаю…
— Шоколаду не можна, в мене буде діатез, — каже й собі Воксанка.
Взявши хліб і цукерки, ми виходимо з булочної. Воксанка обертається в дверях і ще раз голосно каже:
— Дякуємо…
А вулиця — сіра зміюка холоду.
Вітер наслав хмари, дощ. Хмари, скублившись десь угорі, облягли все небо. І небо над висотним містом на горах ніби зовсім втекло від нього, піднялося собі ген-ген та й не пускає на землю сонце. У хмарах сховалася висока-висока телевежа. І горішні поверхи будинків, з балконами, з вікнами, увійшли в хмари. Ринви ллють каламутні патьоки. Тужать дерева обабіч широкого бульвару. Нічим укритися. Ніде сховатися.
Над трамваями спалахують сині дуги. Трамваї стоять, видзенькують, а рейки під водою.
До тролейбусів не підступитися. Тролейбуси переповнені, аж шини повгиналися, минають зупинки.
Люди не йдуть, скачуть, тікають від дощу, як кури від лиса. Хто в плащі, хто в якійсь накидці, а хто накрився цератою.
Ми теж тікаємо. Але не дуже втечеш. В одній руці повна сумка, в другій — важка сітка.
Воксанка то держиться за сітку, то перебігає на другий бік, держиться за сумку.
— Одній твоїй руці я допомогла, тепер другій. Правда?
А ще ці бісові переходи. Із магістралі, праворуч од ринку, відривається крута вулиця. З неї машини і ліворуч, і праворуч. На ній зупинка таксі, зупинка автобусів. Стоїть міліціонер, вимахує жезлом, сюрчить і не може дати ладу.
Поклажу в одну руку, другою Воксанку під пахву і через баюри[16] поміж машинами, на той бік, до газетного кіоска, який обліпили перехожі, наче мухи.
На панелях нам вільніше. Але Воксанку тягне на самісіньку брівку. Брівка висока і суха, але вузенька. Щоб не схитнутися і не хляпнути у воду, Воксанка держиться за мою сітку. Саме так іти їй дуже подобається, і вона забуває допомогти моїй руці, на якій повисла сумка.