Воксанка слухала, забувши, годують її чи ні.
— Мені шкода маленьку бабу, — сказала вона. Її підборіддя ніби хтось поколов голками, воно затремтіло, а з довгих вій струснулося щось темне-темне.
— Приїдемо до баби, поцілуєш її в руку, — сказав я.
— Я її й по голові погладжу.
А хмари завішують наше вікно. Воно й так ще не просохло, і на ньому, трирамному, стоять і не скочуються, ніби вмерзлі, краплі. Невже знову дощ і ми опісля сну не виберемося на вулицю?
Нема куди подіти очей. Не треба дивитися у вікно. Нехай Воксанка не бачить хмар.
— Ти сьогодні добрий молотник!
— Ні, я женчичок-бренчичок! Ти забувся. — вона підіймає руки. Шафка-стіл заважає їй притупувати иогами. Але вона все одно притупує на підставці-перекладині.
Високо ніженьку підіймає!
І ніхто не знає, що таке женчичок-бренчичок. Витвір невгамовної фантазії народу? Який він гарний і зрозумілий! Женчик рано схопився, вмився росою і від сходу сонця до заходу не спочивав: жав жито. Гострим груддям він набив собі ніжку.
Як би то, набито
Ніженьку пробито,
В зеленім лугу
Бери собі другу!
Та це ж коник-стрибунець. І наша кухня співає.
Хоч стерня колеться, ніжка болить.
Спати не хочеться, гулять кортить.
— Ми ж не дообідали!
— Я буду… буду.
Вийнята з холодильника і нагріта в теплій воді мандаринка.
— Ти будеш робити, як баба?
Я обдираю мандаринку, кидаю оранжеву шкурку в відро, а часточки розкладаю рядочком на столі.
— Дивися в лорнетку і питайся мене!
Стулюю пальці, роблю лорнетку.
— Де мої солдатики?
Вона хапає часточки і пакує, пакує.
— О, вже тільки один залишився!
Її рот повен, вона загрібає останній мандариновий шматочок.
— Нема! — і виставила порожні долоні.
— А що треба сказати?
— Спасибі за… Коли я їм борщик і котлетку, то… обід! — вгадала. — Дякую, татку, за обід, що наївся дармоїд! — наче деркач.[20]
— На здоров’я! А тепер спати.
— Ні, помити руки.
Вона вся ослабла, як та гуска, що їй силою напхали галушок. Перевальцем йде у ванну і не каже, ледве підіймає вгору руку: просить ввімкнути світло. Проте, забравшись на бачок, сама відкручує воду, повертає білу ручку з синім оком. Вода жебонить по її пальцях.
— А писок хто буде мити?
— Ти ж його вже витер рушничком…
— Ходитимеш із заїдами!
— І ти знову мазатимеш мене синькою? — Вона ловить воду, нахиляється, порскає, не хоче, щоб були заїди.
Холодна вода дає їй трошки сили, але ненадовго. Воксанка не каверзує, дається роззуватися і роздягатися. Її повіки стулюються, очі звужуються — хмарки заволікають небо. На віях хлипає сон.
— Де мій горішок?
Збиваю подушку. Воксанка зовсім гола — біла конвалія. Її тіло ряхтить, як ясний кришталь, і ніжно-ніжно оксамититься. Я одягаю білу конвалію в довгу льолю. Вона зсовується з моїх колін — сонце на малих ногах. На килимок, схопилося за перегородку, показало рожеві п’яти. Не захотіло, щоб його несли на руках. Само. І зарилося з головою.
— Сядь, посидь… — голос тихий, ніби здалеку.
— Мені треба мити посуд.
Хвилинку вона лежить мовчки, враз перекидається горілиць.
— Ти мені все розказуєш. І одна баба розказує, і друга. Мама приїде з Праги і теж розказуватиме… А один дід мовчить, і другий дід мовчить.
— Хіба ж вони мовчать?
— Дід Микита сидить і курить, курить, — вона не дивиться на мене. Її звужені очі блукають по стелі. Що вони бачать? Невже бачать, як під яблунею, під старою хатою, сидить старий простоволосий дід. Він сидить на колоді. На його голові дуже мало залишилося чуба. Волосся тонке, сиве і нерозчесане, гребінець не годен його зібрати докупи. Ті непокірні волосини мовби самі хочуть швидше втекти з голови, щоб вона була як макогін. А дідів лоб, його худе обличчя — поморщений ремінь. Брови такі кошлаті, як вуса, а вуса колються. Це Воксанка добре пам’ятає. І коли вуса колються, тоді сховані очі, глибокі й малі, спалахують страшною любов'ю, горять великою ласкою. Сидить десь дід на колоді під хатою. В нього очі зимні, як мороз. Поклав руки на коліна. Руки сухі, і сухі коліна. Він курить, п’є сигарету. Гіркий дим встає перед ним і над ним — сивий голуб розкрилює крила. Надивившись на нього, Воксанка згадує другого.
— А дід Іван п’є і розмахує руками.
— Що ти таке кажеш!
А вона снує очима по стелі й малює діда Іваиа, який охочий випити, не сам, у компанії. Тоді він стає м’який, всім показує свою доброту і щось обіцяє.
— Хіба ти не знаєш: дід Іван приходить з роботи, біжить на кухню, а баба свариться: знову їсиш лаврове листя?!
— Не вигадуй, спи. Лягай на бік, а я пішов до посуду.
Вона перепиняє мене у дверях.
— А дід Іван ота-ак розмахував руками: я працюю! А баба йому казала: не лякай дитини.
У наших дверях нема ключа. Ми не зачиняємося від сусідки, а вона від нас. Щоб протяг не рипів дверима, підкладаю газету. В кімнаті і на кухні кватирка відчинена.
Мала не подає голосу. Сняться їй баби і діди? Бабу Тамару вона дуже любить. Баба Тамара їй все дозволяє. Я мию посуд, згадую: приїхали вони з дідом Іваном у гості. Ненадовго. Треба їм на поїзд. Поклали Воксанку спати, а вона реве за бабою.
— Не плач, я проведу діда Івана й повернуся, — сказала баба.
Вони пішли. А мала допитується:
— Баба скоро вернеться?
— Скоро, — лежу й читаю на дивані.
— А де вона спатиме?
— Отут, ляже біля мене й спатиме.
— А хіба ти дід Іван, щоб вона з тобою спала?
Дрібний дощик миє наше вікно. Та чи він найнявся?
Під дощ добре спиться — небо обіймає землю і людей.
Але я помилився. Відхиляю двері — все ліжко зіжмакане і Воксанка сидить на цій жмаканині. Коси накостричились.
— Ти чому не спиш?
— Я думаю: засну і вмру, і мене більше не буде.
— Малі діти в сні не вмирають. Малі діти в сні ростуть.
— Ростуть?.. А де мій горішок?
— Ти заплющ очі, заграй на дудочку, він і прикотиться.
— А де дудочка?
— На пальцях.
— Ду-ду-ду!
Я підіймаю горіх з килимка і кладу їй у поділок.
— Є! Він буде спати в моєму кулаці. Він теж виросте?
Я показую, що виросте і буде як кулак. Вона смішно поводить плечима, втягує голову в плечі, шусть під ковдру — і вже її нема. Впали повіки, і нема очей. Але тієї ж миті розмикаються, нащулюючись, дивляться самими чоловічками, хлюпають синім, чистим.
— Ти сядь…