Лизавета теж була в ліжкові, але ворочалась і, видно, не спала.
— Ти не спиш, Лізбет?
— О, ні, ні.
— Чому?
— Так. Я чекала тебе.
— Я був у степу. Я сидів і думав — чому степ нам чужий? Хіба ж не ми своїми руками кохали його?
— О, іа!
— Чому ніколи не поймем його? Який він красивий та великий, а який далекий нам! О, який далекий-далекий!
— А я думала, Вільгельме, ми будемо ще довго жити в Липах і там помремо.
— Чого так?
— Так я думала. Так воно буде.
Вільгельм сумно посміхнувсь і повільно став роздягатись.
Небо спалахнуло на коротку пору й засвітило пахучими квітками степу й тихими млиновими каганцями.
Тоді знову в жалібну симфонію розпустився степ — зацьві-рінькали коники, тихо підпідьомкала перепілка, пищала сон-птиця і тривожно шелестіли тополі...
Пізніше густо потягло з півдня, небо поволі заволоклось хмарами й засіяв тихий, задумливий дощ.
Над ранок він розпустився і йшов цілий день.
4
Другого ранку степ сміявся. Росами-намистами занизалися високі трави й жита.
Пахло міцно густим степовим зіллям, і ці пахощі йшли туманами вниз на долину, а далі річкою до моря.
В колонії дзвонили. Жалібний дзвін лунко плавав у росянім сонячнім повітрі.
Мірта була в темному, з білим фартухом, що запинав високі груди, в широкім солом'янім брилі, а з-під нього тихою ясною усмішкою дивилися сірі очі.
В руках несла молитовника й жмут пахучих квіток.
Гордій, що в цю пору вигонив худобу на пашу, насмішкувато оглянув її.
— Ти чого смієшся?—поспитала Мірта.
— А хіба не можна? — грубо відповів Гордій.
— Ні, ти, мабуть, хотів щось сказати?
— Ти біла й свіжа, як молодий опеньок.
— Я йду до кірхи.
^ — Молитися Богові?
— А ти хіба не молишся?
— Я шукатиму свого Бога в степу.
— І знайдеш там?
— А як не знайду, то клопоту мало: і без нього обійдемось. Мірта знову бризнула скалками очей — чи то Гордієві, чи
то назустріч рясним промінням. Примружилась, засміялась і одійшла.
У кірсі було людяно. Пахло травою й квітками.
На хорах фісгармонія лунала сьогодні надзвичайно радісно, і дружним хором за нею співали всі присутні.
Під кінець служби пастор говорив казань. Він сьогодні був святочний, урочисто-стриманий.
— Велика кара напосіла на наш нарід, що далеко б'ється, стиснутий з усіх кінців. Ми тут живемо в достатках і не знаємо, як наші брати там страждуть. І хоч ми повинні за др^гу державу стояти, все ж наше серце не може бути байдуже до того, що діється з нашими кревними.
Бог посилає велику кару на людей, і кара та ще й досі не скінчилась.
А тепер ще розпочалась революція. Хто радіє [...] 1 люди нещирі, властолюбці. Всі ж ми мусимо з глибоким смутком прийняти її, як нову кару, що впала на наші плечі.
Мусимо, брати мої, твердо зберегти в душі своїй заповіді Божі, щоб не загинути в цьому бурхливому морі. І це треба прийняти, як неминучий іспит, і стійко прямувати до життя, до очищення від гріхів людності. Шляхи Божі йому одному відомі.
Так говорив пастор. І хоч служба була радісна й урочиста, все ж у всіх зосталася тривожна гуща на серці.
По дорозі з кірхи тяглися двома рядами густі розрослі липи, певне, посаджені ще піонерами на спомин про далеку батьківщину.
Було приємно йти в тінях лип по чистих споришевих стежечках і думати, і думати сонячну думу степів.
1 Дефект у виданні.
Мірта силкувалась собі з'ясувати й не знала, чому вона німкеня.
Навколо розперезались в блакитній млі зоряні степи, вбирали сонце й важко дмухали.
Мірта знала одне — вона квітка степів.
Завтра викупається в ставку, присне бризками в сонце й засміється.
І тоді знову розкриють обійми степи і в них легко розтане остання тривога.
///
Вільгельм ходив по ланах. Перший лан — золоті пшениці. Другий — стрункі, вже пахучі жита. А там далі над яром пішла ярина.
Коли б хто знав, що то є: запустити душу у пухкі землі, а тоді стежити, як розпускається вона в тоненькі стеблини та листочки.
І прислухатись, що вона скаже в тихім подиху вітру, в пісні жайворонка, що цілий день вищебечує в золотих струнах сонця.
— Коли б хто знав, як можна любити землю, куди поклав на зріст свою душу!..
— Але чому степи ллються маревами і не скажуть останньої правди за себе!
Межею йшли грецькі землі. Бронзовий гостроносий грек в шкуратяних постолах сидів на пригоркові й курив люльку.
— Ти що? Дивишся на хліб? Вільгельм привітався.
— Ой, гай-гай! Недовго будеш тішитись!
— Чого так?
— Революція! Революція йде — віхтями палахкотить!
— Нехай палахкотить! Колись потухне.
— Що, боїшся? Нічого! Нічого! Одберуть усе! Ха-ха-ха! Прийдуть до двору й скажуть: давай, Кравзе, все, що нажив. Що ти скажеш?
— А в тебе хіба не заберуть?
— А що в мене брати? Хіба чужі хвости? Нам не страшно! Вільгельм стояв і дивився на табуни худоби. За ними д<*сь
далеко-далеко мріяли смуги лісів другої колонії.
Хто ж уквітчав тебе лісами, як не ми, далекі приблудники?
З півдня вставало сиве марево моря.
Тихий подих солоного вітру лагідно студив обличчя.
— Над полудень привезли листа з міста.
Лист хтось передав із Німеччини, з Мюнхена, від далекого родича, юнака Стефана. Стефан писав:
"Мої любі, дорогі! Я тепер в Мюнхені, на богословськім факультеті. Наука моя посувається з великим успіхом. В цьому році кінчаю й тоді не знаю, що далі робити. Мої професори кличуть мене зостатися при університеті — я ж не знаю, що буду робити.
Я з тривогою чекаю від вас звістки. Що з вами діється? З газет раз довідався, що всі колонії висилають до Сибіру. Я все бідкуюсь: невже й вам випала ця доля?
Боже мій, що діється! Коли я хочу вдуматись в сучасність — моє серце холоне від жаху. Люди потоптали все, що було святого в них. Куди поділись братолюбство, справедливість, християнство?!
Від усього цього я в глибокій нестямі. Далі я не можу бачити того лихоліття, що терпить наш народ. Коли це все скінчиться?!
Я б хотів зараз вирватись відсіль і прибути до вас. Я не знаю чому, але моя душа подвоїлась. Одна частина покірно зносить усе, що й моя батьківщина,— друга рветься до вас, туди, в степи, в мої рідні степи. Лягти б горілиць на сонці й дивитись, як замріяно стелеться далечінь. І не рухатись, і ні об чім не думати, не знати, що діється в світі.