Унизу були глибокі балки, зарослі садами й виноградниками.
Сади починали цвісти рясним п'яним цвітом.
А далі було море безкрає, з хвилястими гребенями, зелено-молочне в світлі місяця.
Мірта думала: які то речі є, що кружляють навколо себе й шумлять. ,
І не могла пригадати.
З тої пори, як виїхала з Гордієм, все дивно переплуталось, виступило перед очима в новому освітленні.
Мірта думала: десь далеко горять червоні вогні. І люди йдуть до них по коліна в крові і з щасливою усмішкою на вустах.
Але хто оцінить і взнає її маленьку офіру?
І думала ще: як важко кидати серце під ноги іншим.
Місяць горів на хвилях моря і сміявся.
— Ні, ні. Цього не треба. Вона згадала колонію.
Мабуть, у неї хуторянська душа, тому так вразливо приймає усе, що діється.
Але вона стане справжньою червоною.
Білі абрикоси сплітались у мереживо й дурманили повітря.
Мірта впурнула в білі тумани й застигла.
Гордій прийшов пізно. Був чимсь роздратований.
Скоса поглянув на Мірту.
— Чого ти смутна?
— Не знаю. Мабуть, вечір розварив.
— Е, що там вечір!
— А що це, по-твоєму?
— Стара буржуйська кров заговорила. Ти все не можеш забути старого життя.
— А тобі що до того?
— Нам треба йти до нового. Спалити, забути за все. Такі, як ти, тягнуть униз.
— Ну, то викручуйся й запали таких, як я.
— Як я можу запалити, коли ти серце рвеш на часті?!
— Ну, то я не винна.
— Не винна?
— Я ж тобі казала: я йду через тебе, по тобі за другим.
— То чого ти йшла тоді?
— Тобі видніш було.
— Я знаю, ти кохаєш того німця, попа.
— Ну, то вирви з серця. ^
— Ех, ви, буржуазія! Спалить би вас усіх. Не мучили б інших.
Він сердито вилаявсь і ліг спати.
В ту ніч довго туманилась далечінь, а під ранок зазеленіла й стала вогкою.
Тоді Мірта схилила голову й задрімала.
XVIII
Останній лист від Стефана був справді дивний і несподіваний.
"Ви, мабуть, здивуєтесь і не повірите цій звістці,— писав Стефан,— але я всі заплутані вузли розірвав одним кроком. Нині я — спартаковець. Хай не злякає вас ця звістка. З усього я не бачу іншого виходу, як вступити до спартаківців і оновити всеньке життя шляхом соціяльної революції. Ми йдемо поруч з російськими комуністами й вітаємо вашу революцію.
Хотів би я знати, як до цього поставиться Мірта?" Старий похитав головою й нічого не сказав. Увечері з ціпком в руках подибав під гору. Там під вітряком завсіди любив сидіти. В чулих крилах шелестіли голоси степу. Вільгельм любив слухати цей шелест.
Навколо зеленіли простори й пахло весняним ростом, м'яким, пестливим.
Хотілось впасти й дрімати в шелесті житів.
— Але чому ти, степе, ніколи не хотів зрозуміти мене? — жалібно питав Вільгельм.
Було болісно, що в цю пору так юно-радісно пишається степ.
А на серці зостались самі черепки.
Так довго сидів і дивився на могилу, що хмурилась в легкій сутіні вечора. '
Ось там у могилі хтось увесь вік стежив за ним, і капостив, і гнав з цих степів.
— За що? За те, що так уквітчав, обробив, підперезав зеленим хлібом?
— Не за те, не за те.
— Що маєш чужу душу!
Тоді виліз на піддашки в млині. Вийняв сірника й легенько чиркнув. Маленькі жартовливі віхтики гралися на стрісі. І раптом щось застогнало, тріснуло. Велика копиця вогняна простяглася в небо й закуріла. Одсвіти падали далеко через байрак, до могили. І там, здавалось, хтось темний танцював. А вгорі куйовдились білі хмари. З-поміж них грізно дивився суворий Водан. Розпатлане волосся йому гралося з вітром. Вільгельм усміхнувся, хвилину постояв і пішов додому.
— Лізбет! А, Лізбет! Ти не спиш? Лизавета обізвалась.
— Збирайся в дорогу.
— Куди? До Берліна? Під тихі липи?
— Під тихі липи.
— О, mein Gott! Mein lieber Gott! 1
І вперше Лизавета засміялась по-дитячому радісно й заплакала.
Вони зв'язали дві білі хустки і з паличками в руках вийшли в степ.
Вітряк ще червонів.
У світлі його дві зігнуті тіні повзли по землі. Інколи спинялись, вдивлялись в далечінь і знову повзли далі.
Лизавета шепотіла:
— О, mein Gott! Mein lieber Gott!
1 О, мій Боже! Любий Боже! (Нім.).
По весні Мірта ніяк не могла заспокоїтись. Зелено-білі ночі дратували.
І згадувались тихі степові простори, тихі стогони ночі, вогкий подих вітру в темряві.
Одного дня увечері вона одв'язала коня й поволі потюпала. На третій день була на місці.
Здивувало нове погорілля. Важкий вал вітряка обсмалений розтягся на цілині.
Мірту зустріли спорожнілі будівлі. В кімнатах було все порозкидане.
В лахміттях знайшла листа від Стефана, прочитала й почервоніла.
Тоді вийшла, обійшла сад. Він був густий, соковитий, але занехаяний, не прочищений.
Мірта вийшла, одв'язала коня й пустила в степ. Кінь, легко киваючи вуздечкою, поволі подався в простір. Коли одійшов подалі, ви брикну в і побіг тоді в далечінь. Почувала: щось муляє, дратує. Скинула черевики, пішла боса.
Йшла м'якими холодними травами. Відчувала, як поволі щось стигне й радіє під серцем. На душі стало легко.
Від роси, що лоскотала ноги, у тілі ткалася нова тканина, ніжна, як шовк.
Тоді очі дивилися широко розкритими, прозоро-блакитними озерами.
Глибоко приймали нову радість землі. Мимоволі вабив до себе вогкий вітер з моря. Мірта пішла назустріч йому.
На ранок сиза, ніжно-блакитна стрічка лягла на березі моря, а сонце червоніло й сміялось. Мірта сіла й радісно передихала. В задумі брала камінчики й пускала в море. Камінчики м'яко булькали, Мірта ж говорила:
— До Берліна! До Мюнхена! Камінчик за камінчиком:
— Плюсь! Плюсь! Плюсь!
Травень, 1923 м. Лубни