Ех, було не було! Коли б .ще не вино в голові, а то тьмаво в очах. Тісно стало й зовсім мало дівчат. Брязнули цимбали нову гуцулку. Сам Павло замовив і до Марійки. А та метнулася й: — з неньовим ворогом негоднам танцювати.
Опекли ці слова легіня. Сто очей упилися сюди, гнеться поміст та не валиться.
—— Ах, ти жабо, зацицькана! — вирвалося в нього. Раз-два, Павло вже з любою крутиться швидко, швидко. Хай одважиться котра зробити так, як Марійка. Змете, знищить зрівняє з порохами. А та он клята палає вся й очі мокрі. Плач, плач. Тут, голубко моя, не кінець. Ми ще, горлице дика, зобачимо. Після до кутнього столу відійшов, де в око ріжуться. Взяв карту — ас. Банкують. Накрив гроші картою, — по банку!
Мече сусід карту. Валет, сімка, — досить! Собі!. Мече собі. — Вісімнадцять. А ти? — Двадцять. — І потяг купу грошей до себе.
Кресаню збив на потилицю, на чолі піт зійшов, очі впер у стіл і мовчить. — Ще картку!.. — Банкує. Ставить таляра. Перший програв, другий і третій за ним. — Банк!..
Мішає карти. Мішає так, що сиплються на всі боки. Пропасниця тіпає ним. — Пива сюди!...
Зявилося пиво. Хильнув і до дна. Роздав наново карту. Обійшло навколо, везе. Зірвав другий банк, мов не було. Захоплення найшло, ще пива замовив, витер рукавом піт. Знову карту взяв. Банкує сусід. Раз ударив і програв, Другий — програв. Дійшло до банку, накрив увесь — програв. Лють проняла. Що за чортова доля така. Раз з тобою, мить — і проти тебе. Вихилив пиво і ще гукнув одно.
На Марійку хоч би зиркнув. Немає її тепер. А дума вперто коло Марійки. Ще більше розбірає лють.
Карта кружляє. Одно за другим глушить пиво Павло й не счувся, як купа грошей щезла зперед нього. А тут треба платити до банку. Грачі .байдуже й спокійно ведуть гру дальше. Павло череса розщіпнув, витяг і свої банки. Бe, безупинно бє — на всі, на цілий банк. Хай їх чорт ті гроші...
До півночі розійшлася по корчмі чутка, що Павло програвся до останнього таляра. Довідалися про це всі, довідалася й Марійка. Цілих двадцять байок Залишився винен своїм співграчам. Устав і пішов до дому.
Падав дощ, ніч чорна мов вугіль. Молодик-місяць купається, зійшов і зараз зайшов. Гремлять потоки й попід лісом та горами гуде вітер. Пішов Павло просто через Буковинку. Ох і гидко на душі. Пяний він? Ні, він зовсім не пяний. Хто, чорт бери, скаже, що вія пяний? Он він йде, точиться й силиться співати. Та хіба то він сам точиться. Вітер його точить. Проклятий вітер! Поганюща, бодай ти зараз провалилася, ніч. — Йди геть. Марійко, бо, їй Богу, розібю! Геть мені з очей, погана ти, дівко! Зупинився, — Щ-ш-ш-фф-і-і! Шумить, шумить! Послухав і пішов. Треба все таки йти. Так, так, треба йти!
Прийшов, заліз на оборіг і до рана очей не сплющив.
— Ой, сталося щось з нашим Павлом, ой сталося! — журилася мати.
Тому й покликав нас Павло до Ворохти. Завтра Друга Пречиста. Година прояснилася, дні теплі, соняшні. Перші дотики осені торкнулися гір і лісів, а листя бучини загорілося й зрідка починало капати до долу.
Того дня одягнули ми найкращі сорочки, найновіші кожухи, найпишніше заквітчали кресані. Наші капчури й з жовтої шкури постоли, чисті, новенькі, лишень поскрипують. Кожний за черес тесака заткнув і набив грішми. I коли сонце торкнулося верхів смерек на груні Цапок — вийшли.
Йшли через Бубне старим плаєм Просмиком. За дві годині в Ворохті. За той час почало смеркати. Крім Павла, ми зовсім не знали, що йдемо на весілля. На вулиці зустріли місцевого легіня Івана.
— Куди молодці, Цокани? — а з кишені його видно. пляшку з горілкою.
Чуємо, в вас тут цимбали бренять. А де музика — там і ми. А до корчми б нам не зайти?
— Якого дідька до коршми? — і витягає пляшку.—Зайдемо до мене й усе. Будьте спокійні! Набезївно голодні не вийдете.
— Але Цокани впорожні не вміють у гості ходити. Скоч, Дми.... та захопи по одній. Але чогось порядного,— каже Юра.
— Ти, Юро, завжди за розумом не ходиш за море, — піддобрив Павло.
Я скочив і захопив по одній. У Йвана застав уже повну хату. Два газди, дівчина, горбата бабуся, на печі столітній дідуган покашлює. Легіні за столом, на ньому закуска й відіткнена пляшка. Присів і я, закружляла чарка. Випили, що було й розгорілися.
— Е, — зірвався Павло. — Братя Цокани не так гуляють. Ще по одній!
Дехто почав перечити.
— Плювати. Ще по одній! Стій усі тут, а я миттю вернуся. — І він зник. За хвилину дійсно вернувся й тічбу парубків привів з собою. На стіл цілу батерію пляшок виставив, хлопці муром навколо засіли й пішло.
— Сипте, сипте, хлопи! Сипте, чорти кохані! Пиймо, поки пється! А після всі на весілля.
Ллє Павло, ллє й частує. Навіть горбата бабуся закукурікала й ходором по хаті пішла. Дід з печі зсунувся й ногами столітніми засукав. Коли б мертві були й ті б устали. У кожного кров заграла, заспівали, обнялися й потягнулися на весілля.
Знав Павло, чом вгощав. Знав, куди йде й що його чекає. Попали на весілля до Манівчукового свояка. Всі три брати тут зі своїм крамом. Мусить десь і Марійка бути.
Увійшли до хати, гості всі розступилися. Ми кресані з голів і добрим вечором, як годиться, вітаємося. За трьома столами повно набито. Столи від потрав гнуться. На запічку цимбалісти й скрипак.
Павло обвів поглядом хату. Знає, кого шукає. Але її якраз не було. Десь мабуть вийшла. Та за хвилину й вона метелицею злетіла. Тонка, струнка, вється й дріжить, мов напнута струна. Павло ще більше ожив. Очі горять. мечуть. Підійшов до музик і цілого кладе таляра.
— Заграйте нам, але шпаркої. Що б усім люциперам у пеклі занудило. Aнy, скрипачу, різни!
Музики різнули. Павло, за ним Юра, за ними й я пустився в тан. Гикнулося, притупнулося ногою й зацокотали в вікнах шибки. Піт обливає чоло, заливає очі. Поля! Тісно тут! Пісня рветься й розносить хату. Повно нас. Скрізь ми. Брати Цокани гуляють. Знайте, вороги, й дивіться. Дівчина, яка попала б під руку, підхоплювалася й фургалом вертілася у повітрі. І чим міцніше шкварили музики, чим скорше рокотали цимбали, а смик, мов пес, глодав скрипакові струни, тим буйнішав танок, тим скаженіше виробляли парубоцькі ноги.
Танцювали ми, танцювали всі легіні й дівчата, лиш Марійка стояла затиснута в самий кут і сумно дивилася. Наші тепер музики й наш танець. Легіні, мов жеребці, реготали, а дівчата вивівкували й шалено витуптували ногами.