— І що ж ви їй відписуєте, пане Гордубал? Садибу, гроші, цінні папери?
Гордубал недовірливо зиркає на адвоката: "Нащо тобі то знати? Напиши: "Все, що маю",— і крапка!"
— Ну, тоді запишемо так: усе майно, рухоме й нерухоме...
Гордубал киває головою:
— Так, так, пане адвокате, дуже добре сказано: "Усе майно, рухоме й нерухоме, за її вірність і любов подружню".
Лишилося тільки підписати — в ім'я отця, і сина, і святого духа. Та Гордубал іще чогось мнеться.
— А що, пане адвокате, чи не можна би мені знов поїхати до Америки?
— Ну що ви, пане Гордубал, в Америці й своїх робітників аж занадто, тепер туди не пускають нікого...
— Гм! Так. А чи нема тут, у місті, якої фекторії?
— А, фабрики! Є фабрики, але вони стоять, не працюють. Тяжкі часи нині стали, пане Гордубал,— зітхає адвокат, немовби і йому самому доводиться нести на собі тягар цих тяжких часів.
Гордубал киває головою. Нічого не вдієш, люди вже ніде не потрібні. Не потрібний нікому й він, Гордубал, і його роботящі руки. Але коні, може, потрібні, коні, які високо тримають голови.
Юрай Гордубал шукає командира ескадрону драгунів. Он там він, кажуть йому, в казармах.
— Що, газдо, сина прийшли відвідати?
— Ні, не сина, я хотів би продати всім жеребця, пане драгуне.
— Тут коней не купують,— пояснює солдат, але руки його вже самі тягнуться до жеребця, обмацують ноги й шию.— Сарна, а не кінь, газдо.
До них підходить якийсь пан офіцер і хитає головою:
— Продаєте коня, кажете? О, це не так просто, скажу я вам. Тепер коней до війська не беруть. Кажете, вашого жеребчика оглядали ще навесні? Гарний коник. А він уже об'їжджений? Ні? Кажете, ще ні разу не був під сідлом? На ньому тільки охляп їздив ваш наймит?
А тим часом довкола вже зібралося душ із п'ять офіцерів.
— А що, газдо, ви дозволите випробувати вашого жеребчика?
— А чого ж,— відповідає Гордубал,— тілько вважайте, панове, мій жеребчик дуже норовистий.
— Ну, то й що, як норовистий! Хлопці, надіньте-но на нього вуздечку й сідло. Побачимо, чи скине він Тоника.
Не встиг Гордубал і оком змигнути, як один із панів офіцерів уже опинився на його жеребці. Жеребець підстрибнув, звився дибки, і пан офіцер тільки беркиць додолу! Щоправда, вдало впав на сідниці й сміється:
— Ану, хлопці, зловіть мені цього коника ще раз!
Огрядний пан командир регоче так, що аж черевде гойдається.
— Ну, газдо, ваш жеребчик і справді славний. Але ви поки що потримайте його дома, бо ми повинні подати рапорт, щоб нам дозволили його у вас купити...
Горду бал хмуриться й запрягає жеребця назад у воза.
— Що ж діяти, пане. Тоді я продам його циганові... або різникові.
Командир чухає потилицю.
— Послухайте, шкода такого жеребця. Ви що, справді хочете його позбутися?
— Так, хочу,— бурмоче Гордубал.— Мені його не треба.
— Що ж, тоді залишайте,— зважується нарешті командир,— а ми вам дамо... дамо папірця, що ваш жеребець у нас. А згодом напишемо, скільки вам за нього належиться. Підходить?
— Підходить, чому б не підходило,— погоджується Юрай.— Жеребець, як вогонь, пане, голову тримає високо. За нього вісім тисяч давали...
— Тоді забирайте додому,— швидко вриває його командир.
— Ну, можна би й за п'ять,— поступається Гордубал.
Якийсь огрядний військовий, що стоїть поруч командира, ледь помітно киває головою.
— За п'ять тисяч можна,— погоджується командир.— Отже, ми вам напишемо. А якщо передумаєте, то зможете забрати свого жеребця назад. Згодні? Ну а зараз ми дамо вам папірня.
Гордубал їде додому, за пазухою в нього розписка з печаткою й капшук із доларами.* Кінь біжить клусом, киваючи головою. А жеребця вже нема! Гордубалові здається, ніби Штефан удруге пішов від нього. І лошицю краще б продати, і кобилу з лошам...
"Вйо, гнідий! Лиш полоскочу тебе віжками по спині — і ти вже біжиш. Як же ж то — не говорити з конем? Заговориш до нього — він поверне голову й змахне хвостом; значиться, розуміє. І головою киває, значиться, думає. Дорога ще далека, любий мій, але нагору бігти приємно. Ну-ну, не бійся, то тільки струмок перетнув нам дорогу. Не мотай головою, я сам зжену того гедзя. Вйо!"
І Юрай починає навіть мугикати якусь протяжну пісню.
Кінь скошує на газду велике око: чого б то він розспівався? А Горду бал похитує головою й співає:
Ех, Подано, Подано,
Невірна Подано,
Хай господь тебе розсудить,
Подано, Подано...
XXI
Гордубал місця собі не знаходить, рано-вранці йде з двору, кидає газдівство на господа бога й валасається невідь-де. Аж до Тибави загнався:
— А що, Гелетей, чи не треба тобі часом наймита до • худоби або в поле?
— Нащо мені наймит, Гордубал, коли я маю двох синів? А для кого ти, брате, шукаєш місця?
А потім у Татинському лісництві, в лісника Стоя:
— Чи не треба вам помічника ліс рубати?
— Ні, братику, не треба, тисячі кубометрів дров і так гниють у лісі.
— Жаль, тоді лишайтеся з паном богом. А чи —не будують де тут залізницю або шлях? Чи не рвуть де поблизу скелі?
— Що ви, вуйку, за нас усі забули! Та й для кого тут будувати?
"Нічого не вдієш, сяду десь і почекаю до сутінків".
Звіддалеки вже чути дзенькіт дзвіночків — то череда вертається додому; пастух ляскає батогом, наче стріляє, й десь гавкає вівчарів собака. В полі хтось співає. А Юрай сидить і слухає, як дзижчить мушва; заплющивши очі, він може слухати годинами; ніде нема цілковитої тиші — весь час чути життя: то жук загуде, то вивірка зацокоче, і з усіх боків до неба здіймається мирний дзвін божої худібки.
А коли настає вечір, Гордубал поволі вертається додому. Гафія принесе щось попоїсти — ет, що то за їда? Пес — і той не їв би; але йому байдужісінько — все одно ніщо не лізе в горло. Правда, Полана тут не винна — їй нема коли возитися з вечерею.
Уже ніч, село обляглося на спочинок, а Гордубал ходить з ліхтарем і робить усе, що може: то в хліві вичистить, то гній викидає, то води принесе... Тихо, щоб нікого не розбудити, порається Юрай біля всього, що потребує чоловічих рук.
"Вибила одинадцята година, помолімося, люди, до божого сина".
І Юрай тихенько прослизає до хліва.
"Ну, корівки, що міг, те зробив, аби Полані менше лишилося на завтра".
А вранці знов аж до Волового Поля. Шукати роботи.