— Отут я вже тобі нічого не скажу, — розвів я руками. — Не знаю, і квит! Це вже її секрет.
— Відіш, — задумливо мовив Олег. — То, шо розказував Генка, как-то странно. Юрка тібє нічого такого не говорил?
— Майже нічого, — сказав я. — Був настільки ошелешений, що, по-моєму, таким лишився й досі.
— А шо ти мінє посовєтуєш? — Олег явно переходив на суржик, а це значило, що в його проросійській бронебійності відбувався здам.
— Нічого, — сказав я. — Людина має жити своїм розумом, не чужим. Щоб потім на другого не нарікати. А в тебе свого розуму, гадаю, достатньо.
— Да, конешно, — згодився Олег. — Тут я маю рішати сам, ти прав!
— Моє діло поміркувати і сказати, що я знаю і що думаю. А ти вже дивись і вирішуй.
Я навмисне трохи підлещував Олегові, бо він був нівроку самолюбивий.
— Да, конешно, — роздумливо мовив Олег. — Ти настоящий друг!
І він подивився на мене з любов'ю. Мені хотілося засміятися, але я того не вчинив, смішно, зрештою, не було.
Вийшов од Олега по-дурному набундючений, як завжди буває, коли запускаю свій мислительний апарат на повні оберти, після того залишаюся цілком задоволений — це я чиню не так уже й часто, а, так би мовити, в особливих випадках. Тоді в моїй голові ніби справді запрацьовує якийсь двигун, котрий і жене мислительну енергію, але здебільшого такий двигун спокійно спочиває, і я живу, як люблю визначати, "на пересічному рівні". Але відчуття того, що свій мотор запустити можу, сповнює мене самовпевненістю, 6а й деякою пихою, я розумію їхню безпідставність, навіть смішність, але нічого вдіяти не можу: слабка натура людська; зрештою, відношу це на рахунок зарозумілості молодості...
Проходив повз Білий дім, і раптом якась сила мене зупинила. Одне із вікон було відчинене, в ньому стояла горбунка Зоя і дивилася на мене. її очі блищали, як мідні бляшки, і знову відчув те саме, що відчував герой Амброза Бірса, тобто очі горбунки вже світилися наче малі сонця. Випромінювали яскраві й барвисті кола, наближалися, збільшувалися, але не зникали, лускаючись, покрили мене всього; я відчув нестримне бажання, вигинаючись і корчачись усім тілом, поповзти до того вікна, виповзти на стіну і влізти у відчинене вікно. Голова мені почала нестримно набрякати, ніби перетворювалась на величезну мильну бульбашку, готову щомиті розпастися, а немічним тілом моїм почали струшувати корчі.
— Чого не вітаєшся? — спитала горбунка Зоя, і вмент усе навадження зникло, очі її були як очі, тіло моє розслабилося, а голова знову стверднула. Зоя мило до мене усміхалася, а прегарне обличчя її сяяло, мов у богині, і я не міг відірвати від нього погляду.
— Привіт! — сказав якомога легковажніше — не хотів, щоб вона помітила, що перед цим був у повній прострації та одурі.
— Був у Олега? — спитала горбунка Зоя.
— А де ж іще? — сказав я.
— Компанія наша вже не збирається? — спитала.
— Якось не виходить, — відповів я.
— Не виходить чи не хочете?
— Чого не хочемо, — відвів я очі. — Якось зберемося. І тут вона цілком несподівано:
— А з Юрком та Геннадієм уже не дружиш?
— Звідки ти взяла? — вишкірив я зуби. — Як раніше! Бо чого 6 то не мав з ними дружити?
Вона кивнула, ніби переконалася, що я брешу, і тоненька всмішка лягла на її чудове лице.
— Слухай, дай мені почитати Амброза Бірса, — сказала. — Ти ж обіцяв!
Я отетерів. Ця накладка мене жахнула, адже хвилину тому я думав саме про Амброза Бірса.
— То лектура не для дівчат, — сказав. — їм шкідливо таке читати.
— Тим більше цікаво, — знову всміхнулася Зоя. — Потім обговоримо. Чи ти розігруєш?
— Ну да,— сказав, сяк-так доходячи тями. — То нудятина, як каже Лєна...
— Ну, Лєна може сказати, — зневажливо сказала горбунка Зоя. — Я ж не така. Правда, я не така?
— Це вже точно, — сказав я.
— Як там Олег? — спитала Зоя. — Про мене не згадували?
— А чого мали згадувати про тебе?
— Я знаю? Хлопці говорять про дівчат, а дівчата про хлопців.
— Ти теж говориш про хлопців?
— Хіба я гірша за інших? — очі горбунки потемніли.
— Не гірша, але не така! — мовив я.
— Оце правда, — вона засміялася, але сміх її ніколи не прикрашав, був якийсь заголосний, рипучий і неприємний.
— Пока! — сказав я, бо таки конче треба мені було відшитися: на вулиці зупинилась якась почвара в хутряних капцях, у сірій спідниці, сірій кохті і з сірим лицем. Зупинилась і невідривне дивилася в наш бік, а це, як казав Олег, річ небезпечна.
— Принесеш мені почитати Бірса! — наказала горбунка Зоя.
— Може, й принесу, — сказав я без ентузіазму.
— Нема чого читати, — мило сказала горбунка Зоя. — А без читання пропадаю.
На язику мені стояло: "Ну, й пропади!" — але сказати того я не міг, отже пішов просто на сіру прояву, яка миттю сполошилася і, хутенько перебираючи хутряними капцями, подалася дорогою, забувши відповісти на привітання.
Мені ж було зле, млосно, так, як бува, коли починає підійматися температура, — я поспішив вийти з кола темних хвиль, що накочувалися на мене ззаду, адже там напевне стояла горбунка Зоя і виточувала в мій бік оту тьму. Ті хвилі сягали мене, доганяли, покривали й морочили. "Ось що значить містична енергія!" — подумав я і з розгону вскочив у хвіртку власного обійстя, а тоді у двері. Чорні хвилі залишилися по той бік стін, і можна було перевести дихання, бо повітря мені вже бракувало.
— Де це ти лазиш? — невдоволено спитала мати. — Хоч би поснідав.
8
Пізніше Олег мені розповів, як його "підсікла" горбунка Зоя, але дивно: розповів про це не так, як любив раніше вимальовувати свої любасні пригоди, тобто з подробицями і сакраментальностями, не притаюючи й брутальних речей, для ознаки яких вживав, ясна річ, брутальних слів, а приблизно так, як Геннадій, хоч менш скуто, скупо і чогось увіч не доказуючи чи збуваючи натяками, ніби користуючись поетикою притчі про "зеленого дуба", а на мої конкретні розпити (бо мав я до того підвищений інтерес) відповідав малослівно, бо і він, найбільший цинік серед нас, цього разу був шокований, уражений, ніби розчавлений. Отже, я розкажу про все так, як почув, фантазії до опису нітрохи не прикладаючи, у цьому випадку фантазія ні до чого.
Після нашої розмови Олег вирішив ужити всіх застережних заходів, щоб із горбу нкою Зоєю не зустрічатися, хоч він сам уже сох од шалу до неї, а на Лєну й дивитися не міг. Лєна ж, відчуваючи, що її обранець забуває й покидає, вжила всього, що могла, аби Олега біля себе втримати. Але засобів у своєму арсеналі мала небагато, бо вже давно Олегові віддалася, любовним досвідом володіла невеликим, любасну гру різноманітити не вміла, хіба що раніше опиралася Олеговим брутальним забагам. Тепер же упокорилась і дозволяла Олегові робити з собою все, що йому заманеться, хоч це їй, може, й не подобалося. Олег із нею почав несамовитіти, але зцілення від любовної недуги не знаходив — так само нестримно й дико жадав горбунки Зої, отож досвід із підміною об'єкта йому не вдався.