— Тут, на жаль, немає ніякого непорозуміння,— казав горбань, дивлячись у підаогу,— це мусило колись статися... Я всі ці довгі й найпрекрасніші роки свого життя чекав на це...
Від цих слів кремезний гість підвівся у кріслі.
— Але ж це якась нісенітниця! — вигукнув він майже з розпачем і з надією та благанням дивився на господаря, чекаючи, що той своїм словом розплутає цей клубок непорозумінь.
— Тут немає ніякої нісенітниці. Мало того, це розпорядження запізнилося на кілька років... Ти не знаєш мого минулого... мого справжнього минулого, що його можна спокутувати тільки смертю...
— Вітю! — благаючи, простяг гість руки до свого горбатого друга.— Вітю, ти верзеш нісусвітню дурницю! Це ж чистісінька містифікація!
Він з надією стежив за горбанем, чекаючи, що той врешті покине ці дурні жарти й розсміється своїм добрим сміхом, але той дивився в чесні очі свого друга, і на віях йому блищала туманна роса.
— Я кажу правду. Мене чекає розстріл. Я це знаю і не боюся. Смерть — це єдине, на що я заслуговую.
Гість побачив правду в очах і сталевий відблиск непохитної рішучості. Він рвучко схопився з місця і підійшов до вікна. Рука шарпнула защіпку, й тепле повітря червневого міста полилося в кімнату. Вузькі монгольські очі дивилися на огні електрики, а ті огні розпливалися світлими плямами і капали срібною росою на підвіконня. За плечима стояв жах і холодом дихав під саме серце.
Похитуючись з боку на бік на кривих рахітичних ніжках, горбань носив по кімнаті свою горду голову з високим чолом філософа й губив байдужим тоном важкі, як оли-вом налиті, слова:
_ Тут немає ніякого непорозуміння. Я не те, за що ти вважав мене ці прекрасні п'ять років. Звідти мені немає повороту. Та в мене немає думки про втечу. Я не боягуз. Ти це знаєш.
Монгол слухав слова й ритмічне поскрипування підлоги під ногами горбаня і вірив, що його друг не має наміру втекти. Він уже виразно бачив огні вечірнього міста, і думка старого бійця не затуманювалася почуттям жалю. Він знав, що коли б горбатий друг хотів утекти, він зробив би це легко, що зброя в нього завжди напоготові й володіє він нею досконало.
— Я тебе обдурив, розповівши не своє минуле, а минуле людини, чиї документи потрапили мені до рук. Але це єдиний раз і останній раз я обдурив тебе...
Монгол повернувся до горбатого, ступив кілька кроків до нього і поклав свою важку руку на калічне плече друга.
— Для тебе я зроблю все. Для тебе піду на смерть так, як ти жертвував життям для мене. Для тебе на все, тільки не на зраду тій справі, що ми їй служили.
Горбатий подивився в очі другові й тонкою рукою взяв його міцну руку, рухом показавши на крісло. Вони сіли один перед одним і довго дивилися мовчки в різні боки. Нарешті горбань порушив тишу.
— Перед смертю прошу тебе не посилати мене під вартою. Я сам поїду й з'явлюся куди треба. Це перше моє прохання, а друге — вислухати ту правду, що я її крив од тебе ці п'ять років...
Є злочини, що їх ніякі заслуги не в силі змити. Я розповім тобі все сьогодні ж... Ти приготуй чай, а я за півгодини до тебе прийду...
Монгол устав, і його плечі нерішуче повернулися до Дверей. Йому не хотілося кидати цю людину, та, перемітай себе, він ступив до порога і мовив:
— Чекаю...
Кроки його незабаром пролунали в тиші коридора стуками вивіреного годинника, а горбань слухав ті кроки, аж Поки вони затихли десь на другому поверсі.
Нарешті він скинув оту неволю, що найбільша є для правдивої людини, неволю постійної брехні, постійного ^Давання того, чого насправді не було. Він розповість сЬогодні все й знову стане сам собою. От тоді він буде радий. Він помре смертю Остапа Вербового, а не смертю давно померлого Максимова, чиє ім'я йому довелося носити стільки років.
Не знати для чого горбань підійшов до вмивальника, довго мився холодною водою, а витершись і причесавшись, пішов на другий поверх, як обіцяв. Чай вже напевно готовий у товариша...
А може, той монгол, прослухавши його, не буде вже його товариш. Може, той монгол зрадить його й накаже скрутити йому руки, як карному злочинцеві за старих часів і одведе куди треба. Горбань усміхнувся і постукав у двері.
Чай справді був уже готовий, і монгол сидів, скинувши свої військові причандали та уніформу. Чай він налив так, як завжди наливав, собі ріденький, а горбаневі міцний, як вино.
— Ти не роздумав вислухати мене? Ти не береш своєї обіцянки дати мені змогу самому поїхати куди слід, і то поїхати секретно? Коли ти роздумав — кажи... Я тільки за твоєю згодою поїду...
Монгол махнув рукою, мовляв, кинь даремні балачки, і додав словами:
— Як тобі, Вітю, не сором! Адже ж я не тріпло якесь? Давати обіцянку й за чверть години ламати слово...
— Ну, не сердься... не сердься... я жартую.
Він знав цього упертого татарина, що не кидав слів на вітер. Вийшовши з пастухів і чи не в двадцять років навчившись письма, він дивував усіх своєю витриманістю та інтелектуальною гостротою. Здавалося,, що він десятки років учився і змалечку був вихований під пильним доглядом досвідчених вихователів.
— Ти, Ахме,— так звав його горбатий, одкидаючи останню літеру в імені,— походиш із старої культурної нації, що вісім століть тому вела всі народи Сходу за собою... Ти користаєш старе надбання свого народу, бо стара культура переходить у сферу інстинктів і створює психічні нахили до культури навіть у людини, що жила в скотинячих умовах...
На це Ахме відповідав сміючись:
— Ти таки зробиш мене на старості літ татарським шовіністом і я, чого доброго, повірю в святість своєї наш1"'
Монгол сидів і чекав, а горбатий колотив ложкою в склянці. Нарешті він почав:
— Ти пам'ятаєш, Ахме, отого одставного полковника, що присудили ми його до розстрілу й що ти висловлювався рроти його розстрілу? Пам'ятаєш, ти ще казав, що той полковник ніби трохи похожий на мене і все кликав мене поглянути на нього. Пам'ятаєш?
Ахме пам'ятав, але не розумів, до чого друг згадує про те старе й незначне діло. Полковника розстріляно за те, що той під час денікінщини катував селян...
— А пам'ятаєш прізвище того полковника? Ахме не пам'ятав прізвища.
— Його прізвище було Вербовий. Моє прізвище так само Вербовий.