І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
— От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій... Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомліла... Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою... Він їх прижмурив і повернув головою просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню... І степ, і сонце, і далекий бір — все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
— Земля... Земля... Земля...
Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:
— А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..
Перед його очима стояла лозою панська пшениця — вилискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакитними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу,— це була межа панського і мужицького.
Василь став хижим і хитрим:
— Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула... Не вернеться... Прокурили.
Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:
— Хай родить тепер — ми кров’ю сполоскали степ...
Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю череп людини. Василь із сиром стали.
— Оце ж тая Зелена могила, що кров’ю китайців куріла...
Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю і задумався.-
— Китайці — вірні служаки...
Василь присів і тихо дзвонив істиком об голову, а сина спитав очима в землю:
— Голова, як казан чумацький... А може, це який степовик наш закляк тут із вилами?
Павло скривився і хитнув головою — "ні", а батькові просто сказав:
— Наших тут не били. Хіба не видно? Це голова ході... Тут були тільки вони.
Одпріг коня і поїхав задуманий напувати під левади; по дорозі розчісував гриву Чалого, і голова ході в мереживі думки Павлової стояла тільки один мент і заткалася... Його лоскотав степовий вітер, напинав груди, і в пам’яті стала Ганна, його жінка,— а дівчиною якраз тоді — вибирала плоскінь — за стеблиною смикала із свого серця "журавочку"... Чи син, чи дочка?..
Йому хотілось співати; він пустив вільно поводи і пішов назустріч вітрові шукати у пісні дівчину, що кажуть люди:
А я б рада задля тебе брата отруїти...
І з болем дає Павло пораду дівчині — пісня стелеться по гриві Чалого, він стомлено ступає, а степ не слухає, свистить у торішніх бур’янах і на чотири вітри розсотує пісню:
В чистім полі могилочка,
На могилі калиночка,
На калині — гадючина;
На калину сонце пече,
А з гадини отруй тече...
Павло ненавидить таку сестру і кидає коневі, мов товаришеві:
— Ні, не цієї, Чалий, треба співати!
Перед ним знову сіріє на ріллі голова ході, кінь щулить вухо — слухає:
— Знаєш, якої співали, коли наступали на Зелену могилу?.. Ти тоді толочив панську пшеницю, рвав копитами коріння вівса, і на всю прить — "ех, карабінка моя, давно порох нюхала" — роями кулі.
Голова ході?
— Яз Хайнан!.. Я з Хайнан!..— Це був дикий крик у степу одного китайця.
Павло пам’ятає.
"Сонце пече,— пригадується йому пісня,— а з шаблі кров тече..."
...І голова одного ході стоїть і зараз нерозгадана: розстріляли сорок, а останньому сам отаман волю дав...
Розкошені очі китайця дивились прямо, без страху, трохи закриті віями, і сміялися над смертю.
— Твой думал, ходя не умел умірай? Я не сказал: "3 Хайнан!" Знай: патрон єсть — свобод єсть. Мой умірай за свобод... всех свобод умірай...
— Та-а-ак.
Чорна тінь до сонця лягла на мочарищі; іржали коні до води... . .
Ще мати покійні казали: "З усіх комуністів такий був один розумний ходя, все посміхається: "Бедно,— каже,— живеш". А вскочила до хати Якилинка, він розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синіми камінчиками намисто, передав мені: "Вона ході боїться, дай сама". Попрощався, такий добрий, тільки нелупки й попоїв, хотіла внести ряжанки, а він..."
Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:
— Чудна у мене була мати: "А може,— казала,— і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть — в горлі стане?.."
Коли напоїв коні, прив’язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило — у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам’ять пустила за вітром ще одне...
Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував... і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю:
— Чуєш, хлопці, "патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод". А ми за що вмираємо?
І наказ дано мені:
— Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!
Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, витирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом котилась п’яна думка одного повстанця:
— А якому він богу вірує, га?..
Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і — пускав...
Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:
— Чого ти не прогнав його степом?..
Він сильно ударив прикладом по скивиці ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в’язалася з батьківською, і він замовк.
Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремезна, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:
— Де ж ви діли голову ході?
— Е-е, ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?
Син був незадоволений: голова ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях...
— Та-ак... Упорали... це зветься — амінь... і Чалому спасибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.