Хвилина... далі зараз над ставом овіяв її холод води... чула шум вітей... бачила мряки бліді й ті статі-тіні, що із піль вертали... і про інше життя думати казали... Тії, що припізнилися за роботою, вертали скорим ходом до села, до хат, тільки часом зачула Соня тяжке зітхання, голос журливої мами: "Ой господи, дитина сама, біднятко, за-йдеся з плачу..." і знов тихо й темно... тільки вогник блудний на мляковині замаячів, тільки зірка злетіла — упала в глиб бору... тільки пташка тривожно відозвалася, може, у кігтях пугача... і знов тихо на землі, на хвилях... тихо на небі... неначе в ожиданні чогось незвісного.
У тиждень по сім, повнім мрій і вражінь, вечорі Соня отримала лист. Лист був з незнакомих сторін і незнаною, здавалось їй, рукою писаний. Доперва, коли глянула на підпис, по довгій хвилині, злинувши мислею в дитячі літа, нагадала собі свого учителя іще із шкіл народних, учителя, котрий учив її штуки читання і писання...
Ось звідки сей лист, чиї се слова. В пам'яті Соні рисується стать доброго учителя і уся його доля зла і біжить думками за сею постаттю по усіх місцях, де стільки бездомних, безщасних є... Його стать повна горя, а серце для страдаючих чутливе... Із мли згадок дитячих літ ока-зуються очі, ентузіазмом сіяючі... лице примучене... лунають слова, палкі любов'ю для бідних, для кривджених, для України... І чи не сі слова збудили в неї першу свідомість почуття правди?.. Хто знає? Хто знає? І як вона могла сю стать забути, стать доброго, тихого робітника на її її ні рідній...
У листі сім перед колишньою ученицею, а тепер товаришкою праці, у темних красках малює тяжку долю свою... Тільки літ трудиться, а все ще й досі провізоричним учи-і ел ом... Тепер журба придавлює його — він не сам, а з родиною. У недоступнім гірськім селі, на лихій посаді, з котрої і так у кожнім часі прогнати його вільно... Не в силі не то що дітям обезпечити життя, але й проживити їх. Чимало досі старався о сталу, лучшу посаду, та все дарма... чому? Коли він зачав своє звання, замаркував себе, необачний, як русин-українець. . а се як проклін, як тінь іде за ним... По описі свого невідрадного стану просить о відомість про оклад тутешньої ради шкільної, до кого йому віднестися треба, щоб і тепер недаремні кошта стемплів 7 були...
Се був лист, що викликував боротьбу і бурю в душі Соні саме тоді, коли у ній погода, щастя явилося. І у сам день вибору лист прийшов. Вона добре знає, що в руках її вибір той... Має рішити його голос любові чи справедливості?.. "Любитеся" — дрожало бідне серце і бачило любу стать молодого Юстина, але в глибині серця осідав сум і протест, і поважний голос кликав: "Всюди нівечиться правда, а коли раз довелося тобі ділати, чи минешся з правдою?.. Чи, як другі, лишень з огляду на своє добро ділати будеш?.. Ти ж одною із тих, що бажають прискорити кращу добу людськості, бажаєш волі і рівних прав жінкам, а ось, коли случайно прийшлося стрібувати сйх прав в ділі, прихиляєшся, куди серце... кличе. І як се було б у сім вольнім, у сім новім вашім, коли б кожний робив се, що тільки для його щастя потрібне... а коли упадуть усякі, стісняючі дрібні згляди, то правда мусить Лишитися: без неї не устояв би ся новий лад. Коли на вході до життя приходиться тобі першу жертву зложити, ти вагаєшся?.. Що ж із сим бідним старим зарібником на ниві шкільництва станеться, має ж він загибати навіки, бо тобі місця потреба? Ні! Ні! При усій пам'яті про себе, при боротьбі о буття не треба нам залишати ідею помочі для слабших, для менших, не дати упасти загибаючому... Хоч усі діти природи борються між собою... і тисячі болів, боротьб укритих на луці між дрібним навіть зіллям-травою, то люди задля кусника хліба не повинні виходити із круга чувств людських. Не даймо самолюбію заволодіти душею! Що кожну сю вільну одиницю в новій суспільності утримає в ладі? Вона — ся любов правди! Як у світі зір тяженнасила, мусить вона лад утримати, інакше й сей рай, з трудом здобутий, затратити мусили б ми знова..."
Около третьої години надійшов предсідатель, тримаючи в руках повно документів і книгу протоколярну ради шкільної місцевої.
— От і вашу долю приношу вам, пані.
— Хто вибраний?
Предсідатель досить довго непокоїв Соню, заки сказав:
— Вашого протегованого вибрали ми. Але не розумію, пані, вашої невірності — скажіть хоч тепер, чи не любите', чи погнівалися із своїм гарним Юстином? Хто ваші примхи дівочі знає, а я, старий, готовий був для вас дурницю зробив: не використати рідкої нагоди, щоб помочи одному із наших бідолахів безталанних, котрих так усюди минають та кривдять... Чи ви, може, з патріотизму зложили чуття індивідуальні, щоб могли жити чуття народнії?
— У нас, доки перевагу сильніші мають і "гаката" рядить, свідомість народная відповідно мусить бути; треба і нам перше українцями бути, хотя й признаюсь, що рада б людиною бути і вийти із тісних меж партій і народностей. Нині, одначе, рішила правда. Тут велика різниця заслуг і потреби. Юстин молодий сам досі, він скорше дістане де-небудь добру посаду, а сей старий враз із сім'єю до смерті скитатися міг по ріжних голодівках.
— Справді, доню моя,— сказав зворушений предсідатель,— ганьба сему, хто в такім чоловіці не бачить людини. І я хотя й противник модної емансипації вашої і вашого соціалізму, в душі перейнятий духом християнської любові, себто, по-вашому, альтруїзмом і правдою, а може, і думками сих часів і умів великих, коли іще і німці не знали "гакати" і устами Лессінгів8, Шіллерів9, Гетих 10 голосили братерство народів і горожанство світове. Та доки наші ввічливі сусіди з нами не по правді поступають, досі обов'язком нашим самим про себе дбати.
У сій хвилині дійшов крик із вулиці і перебив ораторське одушевления предсідателя; а був це дуже прикрий крик, так звана котяча музика.
Довгою чередою йшов міський пролетаріат. Мабуть, з ініціативи пана аптекаря, верховодника партії, котрій на сей раз не повелося по своїй мислі вибори перепровадити, зібралась товпа ся. Сотня людей: обідрані жидики, уличники бігли наперед; далі видно було мундири стражаків поліції; товпа росла, з неї добувався свист, крик: — Гей! Галай, Галайко, Галайчук, Галайда! Гей, проч з ним! Протест!