— Не йди! — заволала пошепки тьотя Аня.— Не йди!
О. Миколай одчинив двері. Одчинив, став на поріг, і один за одним тріснули постріли.
О. Миколай упав як підкошений, в примарному лампадному світлі було видно, як із рота полилась чорна кров, він іще жив (кулі всі до одної вп'ялися в живіт, щоб "поп" не помер смертю легкою, а довше помучився), він іще дихав, і тьотя Аня метнулась надвір — кликати на допомогу людей.
Кулаки збивала, стукаючи у ворота, била, аж тріщали дошки: "Ой людоньки, рятуйте отця Миколая!" — вікна в хатах німо чорніли, за вікнами наче все вимерло.
Врешті озвався один із сусідів. Балагула Мошко, який не раз возив о. Миколая у віддалені села. Метнувся до стайні, впріг у воза коня, підкотив до їхнього двору.
Удвох перенесли на підводу непритомного о. Миколая. Мошко взяв коня за вуздечку, повів до лікарні, а тьотя Аня сиділа на возі, притримуючи голову чоловіка.
Вибігла чергова сестра. Вже втрьох занесли до лікарні, опустили на ліжко. Сестра одразу ж метнулась по лікаря.
Повернулась одна. Лікар, дізнавшись, кого привезли, відмовився йти до лікарні. Як його не благала богомільна сестра.
О. Миколай прожив до самого ранку. Лежав, стікаючи кров'ю. Тьотя Аня сиділа поруч, стискаючи його руку. І рука, що обпікала, поступово холонула... холонула... холонула...
— Я разом з ним помирала,— відповіла якось тьотя Аня матусі моїй. На її:
— Як ти, нещасна, в ту ніч і не збожеволіла!
III
Поховали о. Миколая біля собору. Поставили гранітний надгробок і хрест мармуровий поставили, і, як не дивно, і надгробок, і хрест стояли непотривожені (та й досі стоять) всі роки радянської влади.
І з ранньої весни до перших снігів на могилі о. Миколая завжди лежали скромні букетики квітів.
А ще: парафіяни, поховавши о. Миколая, замовили місцевому художникові ікону. І художник намалював о. Миколая з його добрим усміхом, й ікона висіла у притворі храму, і люди, заходячи, хрестились до неї. Аж десь у шістдесятих у соборі з'явився новий настоятель, уже промосковського штибу, зняв ту ікону та й знищив.
Оце, здається, і все, що я по крихті зібрав про о. Миколая.
IV
А дзвони гудуть... А дзвони гудуть...
І тими дзвонами озивається до мене безсмертна душа о. Миколая.
Великодень, двадцять сьомого квітня, дві тисячі третього року.