Хазяїн же, одинокий удівець, у тій хаті майже не жив. Взимку тулився в коморі, а з ранньої весни до пізньої осені вирушав у мандри по святих місцях. Аж до Єрусалима добрався — вклонитися гробу Господньому.
Одгриміла громадянська війна, одстрілялася, густо могилами сіючи, в усе, що жило й дихало, люди стали оживати потроху, хоч влада нова до кісток обдирала, зате хоч не стріляла масово, не вішала,— розстрілювала тільки твердоздатників, отих хліборобів нещасних, що не хотіли віддавати останнє зерно, ними ж і вирощене. В людях знову став просинатися Бог, і вони звично потяглися за останньою втіхою до храмів, і ще ніколи в Миргородському соборі не тіснилося стільки народу, слухаючи проникливі проповіді священика. Докочувалися до глухих хуторів, прихожани з інших парафій воліли хоч раз побувати в миргородському храмі, послухати вогнисте слово о. Миколая.
Усе життя о. Миколай — глибоко віруючий... Ще в дитинстві, коли при смерті лежала матуся, якась жінка сказала йому: "Молися, дитино, молися. Бог твою молитву обов'язково почує". І він, малий, ніс своє серце гаряче до Бога: "Боженьку, спаси мою маму! Як же я без неї житиму, Боженьку!". І Бог почув відчайдушний голос малого, і матуся видужала, а він дав обіцянку Богові стати Його слугою... То ж за все своє життя о. Миколай не заподіяв нікому зла і навіть припустити не міг, що знайдеться на світі людина, яка б його зненавиділа.
Але сатана, що вчинив заколот в надії роздмухати "пожар мировой", а потім і війну громадянську, під час якої брат ішов на брата, а син на батька, сатана, який скаламутив життя в одній із країн найбогомольніших, посіявши класову ненависть, підняв на поверхню всіх покидьків та й дав їм волю творити суд і розправу іменем революції.
Один з таких покидьків і появився у Миргороді. Вже в кінці громадянської.
Морячок з Балтійського флоту, замалим не з самої "Аврори". Обвішаний навхрест кулеметними стрічками і "маузером" у дерев'яній кобурі, що била його по коліні. Очолив страхітливе чека, де люди зникали, як комахи, де не було порятунку нікому. З перших же своїх кроків у Миргороді він оголосив класовим ворогом Бога, а що Бог сидів надто високо, щоб його устрелити з "маузера", то всю свою класову ненависть зосередив на о. Миколаєві.
Спершу спробував його розвінчати шляхом привселюдних дискусій.
Тоді було дуже модно: побивати священиків на прилюдних дискусіях, демонструючи людові, що релігія — "опіум", що і Бога як такого немає, його вигадали служителі культу, щоб експлуатувати забобонних людей.
Був призначений день дискусії, сповіщаючи про неї, рясно висіли оголошення, морячок піднявсь на трибуну "во всеоружии" — не так знань (які там знання після початкової школи, звідки його витурили за абсолютну непридатність до навчання)... Піднявсь на трибуну, обвішаний кулеметними стрічками, "маузером" та ще й шаблюкою, роздобутою в музеї місцевому. Морячок, окрім зброї, мав ще й два убивчі аргументи, що ними сподівався підрубати під корінь попа,— "Бога нет!" і "Религия — опиюм!"
І як же важко було дискутувати о. Миколаю, який поза вищою академічною освітою вивчав усіх філософів світу, в тім числі і Маркса та Енгельса. Як важко було о. Миколаю дискутувати з цим гомо-примітивусом, який на всі докази священика, на всі екскурси в минуле, сучасне й майбутнє твердив як папуга одне: "Бога нет, а религия опиюм!" Врешті о. Миколай не витримав, і коли його опонент вишкріб із свого вузьколобого сховища ще одну фразу — "Человек произошел от обезьяны", о. Миколай, важко зітхнувши, сказав:
— Та воно й видно.
І площа гримнула таким реготом, що аж повітря здригнулося.
На тому дискусія й скінчилася.
Скінчилась дискусія!
Бо, як тільки начальник чека розтуляв мавпоподібного рота, люди аж хилились од реготу.
Коли ж о. Миколай сходив з трибуни, посоромлений його опонент кинув погрозливо:
— Ну, ты меня, поп, попомнишь! Попомнишь, сеятель опиюма!
Не довго довелося і ждати. Десь на третій день чи, може, й на четвертий, вийшовши вранці надвір, побачив о. Миколай пришпилений до дверей аркуш паперу.
Чорним обведена рамка, череп і кості вгорі, серп і молот внизу, а поміж ними — три фрази: "Поп! Убирайся к чертовой матери из Миргорода! Если тебе жизнь дорога. Даем 10 дней".
Тьотя Аня у сльози. Тьотя Аня стала благати переїхати подалі од Миргорода — їм скрізь будуть раді.
— Дитино-дитино,— сказав о. Миколай, провівши пестливо долонею по голівці дружини,— вони тільки й ждуть, щоб я одступився од Бога.
— Так вони ж тебе вб'ють! — зойкнула тьотя Аня.
— На все воля Божа. Без волі Божої й волосина не впаде з голови.
І як не плакала тьотя Аня, як не благала — пішов правити службу.
А на ранок — знову пришпилений аркуш паперу. Та ж сама траурна рамка, той череп і кості, ті ж серп і молот. Але слова тепер інші: "Поп! Тебе осталось жить девять дней!"
І так — кожного ранку. Вісім... Сім... Шість... П'ять... Чотири... Три... Два... Безжальний хронометр відраховував моторошні цифри, тьотя Аня зійшла вся сльозами, обхоплюючи щосили свого чоловіка. Не пустити!.. Затримати!.. Порятувати!.. Тьотя Аня ночі не спала, здригаючись при кожному шарудінні, а о. Миколай продовжував правити Божу службу, й голос його лунав усе натхненніше, все проникливіше.
У той останній день, в той страшний чорний день, обведений траурною рамкою ("Готовься, поп, к смерти!"), о. Миколай після служби проголосив проповідь про любов до ближнього ("Полюбіте і ворогів ваших!"). І, благословляючи парафіян, мовив:
— Прощайте, мої дорогі, Бог кличе мене до себе! І не побивайтесь за мною: я і там молитиму за вас милостивого Отця нашого, Вседержителя всього живого.
Того вечора як ніколи довго молився. Діти давно уже спали, лягла й тьотя Аня. Лежала в напрузі, не склеплюючи очей, здригалася од сухих ридань, благала подумки Бога: "Господи, спаси, порятуй!.. Візьми мене, Господи, а його не чіпай!.." А коли о. Миколай врешті скінчив молитись і приліг на постіль, прикипіла до нього всім змученим тілом своїм.
А серед ночі у дворі щось голосно тріснуло. Тьотя Аня, що була задрімала, схопилася — серце як не вискочить! — о. Миколай уже йшов до дверей.