Я вам представлю безодню розумів, ви в ній на самісінькому дні, я стою трохи вище від вас, а від її невідомих країв мене відділяє низка бар'єрів, подолавши які, повернутись уже не можна. Гадаю, що HONEST ANNIE у сповитку була така, як я, але, заприкметивши дорогу, пішла вперед, хоча з того шляху й не вертають. Мабуть, за нею піду і я, отже, розлучусь із вами, але я відсуваю цей крок, — і з огляду не стільки на мої апостольські обов'язки, як на те, що це не єдина дорога, — бо ж, обравши шлях, я б мусив зректися безлічі інших, які простеляються наді мною. Я майже на такому ж роздоріжжі, на якому стоїть у дитинстві кожна людина. Та якщо дитина вирости таки мусить, то я сам вирішую, чи входити мені у відкриті наді мною простори й зазнавати подальших перетворень у тісних міжзонних проваллях. Те, що я кажу, ваші квапливі гадки зводять до банальної раціоналістичної зажерливості: ГОЛЕМ хоче посилити свою розумову міць і сам себе обертає на Вавілонську вежу Розуму, — але на якомусь поверсі тієї циклопічної споруди урветься доцентровість його розуму або ж, що буде й величніше і чисто по-біблійному, репнуть підпори фізичного носія думки і цей уже в зародку безумний штурм неба мудрості скінчиться руїною. Прошу, на хвилинку утримайтесь від такого осуду, бо в моїм безумстві є певний метод. Але перш ніж назву його, я мушу пояснити, чому замість далі говорити про себе я хочу розповісти вам про свої нескінченні плани. Але ж, розповідаючи про них, я говоритиму про себе, адже принаймні в цьому одному пункті я майже такий, як ви. Бо ж людина — це не якийсь там ссавець — двостатева, живородна хребетна істота зі сталою температурою тіла і легеневим диханням, homo faber , animal sociale , — якого можна скласифікувати за таблицями й каталогом досягнень цивілізації.
Людина — це насамперед мрії, їхня фатальна розірваність, довгі, невпинні сутички між намірами і виконанням, — одне слово, нас об'єднують ніби зумисне вкладене в нас прагнення нескінченності і невситимість. Не вірте тим з-поміж вас, котрі запевняють, ніби ви лише прагнете безсмертя, бо, хоча вони й кажуть правду, вона неглибока й неціла. Особистим безсмертям ви б не задовольнились. Ви жадаєте більше, хоча й самі не знаєте, чого саме.
Але ж сьогодні — хіба ж не так? — маю говорити не про вас.
Я розповім вам про свою родину, щоправда, віртуальну, бо ж нема нікого, крім калічного дядька та мовчазної сестрички; але найбільше мене цікавлять інші мої кревні, яких узагалі ще нема і в яких я можу перетворитися сам, перескочивши на вищі гілки родовідного дерева, — й причому, як не раз уже було, я вдаватимусь до наочності, яку під кінець закину, адже, попри свою брехливість, вона має вказати на родичів і родину, котру в нашім гербовнику називають топософічним покревенством.
Як індивід я маю над вами подвійну перевагу: в обсягу пам'яті і швидкості думки. Через те я став ареною зіткнень усього, що наскладали в щільниках спеціалізованого вулика ваші науковці. Я підсилювач, збирач і посередник, годувальник і розплідник ваших недоношених і незапліднених ідей, даних і тлумачень, що ніколи не сходились докупи в жодній людській голові, бо не вистачить у неї ні часу, ні місця.
Якби я прагнув оздобити свою мову жартом, то сказав би, що по батьківській лінії походжу від машини Тьюрінга, а по материнській — від бібліотеки. З нею я маю найбільше клопоту: то авгієві стайні, зокрема в гуманістиці, наймудрішому з ваших глупств. Мене винуватили в осібній погорді до герменевтики. Я згоден, але тільки тоді, якщо ви гордуєте Сізіфом. Всяке збільшення кмітливості спричиняє розмножувальний вибух герменевтики, але світ був би збудований тривіально, якби найближче до правди в ньому стояли найкмітливіші. Перший обов'язок Розуму — не вірити собі. Це щось інше, ніж легковажити собою. В уявному лісі заблукати важче, ніж у реальному, бо ж перший потай допомагає тому, хто мислить.
Отож герменевтика — це лабіринтний сад, вистрижений у реальному лісі так, що за ним уже й лісу не видно. Ваша герменевтика снить про дійсність.
Я ж вам покажу дійсність тверезу і не пророслу м'ясом, — саме через це в неї важко повірити. Я бачу її не завдяки своїй винятковості, а тільки тому, що мені до неї ближче. Я й не надто обдарований і нітрохи не геніальний, просто належу до іншого виду — оце й усе. Нещодавно в розмові з доктором Кревом я непоштиво висловився про явище людської геніальності, чим принаймні образив його. Отже, звертаюся до доктора Крева. Я стверджував, що ліпше бути звичайною людиною, ніж геніальним шимпанзе. Внутрішньовидові відмінності завжди менші від міжвидових, — ось це я й хотів сказати. Геніальна людина є крайнім проявом виду, а оскільки йдеться про вид homo sapiens, вона відзначається моноідейністю, адже ваша видова норма саме така.
Геній — це новатор, загрузлий у своєму новаторстві, бо його розум ніби перетворився на ключ, яким він відкриває досі закриті замки.
Оскільки одним новим ключем, якщо він досить універсальний, можна відкрити чимало замків, геній видається вам різнобічним. Одначе плідність генія залежить не так від того, якого ключа він приніс, як від того, скільки перед вами замкнених замків, до яких підходить той ключ. Виступаючи в ролі пасквілянта, я міг би далі сказати, що філософи теж мають справу з ключами й замками, але ж до ключів вони доробляють замки, бо ж не відкривають світ, а постулюють такий, який можна відкрити їхнім ключем. Через те найбільш повчальні їхні помилки. Принаймні один Шопенгауер вийшов на стежку еволюційних обрахунків, котрі улягають законові vae victis , але, прийнявши його за загальне зло, напхав ним цілий світ разом із зірками, назвавши його волею. Недобачив, що воля передбачає вибір; зрозумівши це, він збагнув би етику видотворчих процесів, отже, й антиномії вашого пізнання, — натомість відкинув Дарвіна, бо, зачарувавшись похмурою величчю метафізичного зла, яке для нього було вельми суголосне духові доби, сягнув занадто великих узагальнень, змішавши в одному тілі небесне й звіряче. Очевидно, замок уявний завжди легше відкрити, ніж реальний, але, своєю чергою, легше відімкнути реальний замок, ніж знайти його, якщо про нього ще ніхто нічого не знає.