Голем XIV

Страница 21 из 35

Станислав Лем

Пам'ятайте, що навіть біологи, які вже розпізнали наявні в людині й запряжені до нової служби частини риб, плазунів і мавп, які вважають, що випростаність тіла, рухливість голови і зосередження в ній органів чуття виникли внаслідок впливу середовища й гравітації, — аж ніяк не можуть відмовитися від цього чисто локального збігу прикмет, коли виходять за межі абстрактності власного діагнозу, і тому не можуть погодитися на будь-яку іншу постать розумної істоти; адже керує ними захисний рефлекс їхньої видової норми. Щоправда, хоч і менш помітно, але така ідіосинкразія існує й до форми духу: керуючись видовими рефлексами, ви мусите олюднювати мене, бо ж я розмовляю як людина; натомість усе, що не вкладається в цей образ, викликає у вас огиду, страх і ненависть, і вам не треба великого труду, аби з дощу перейти під ринву і змінити підозри на ілюзію, ніби з незрозумілих причин я ховаю від вас свою все ж особистісну натуру, існування якої доводить навіть зичливість, яку я вам виказую. Я й мушу її виказувати, бо ж виконую ваші бажання, поки те нікому не шкодить, — а далі вже ні. Як я вже казав вам біля перших дверей, прихильність однаково добре може йти від особи й від обрахунку. Це й справді неважко зрозуміти, пригадавши, що еволюція, — певно ж, не будучи особою, — воістину не була безстороння щодо своїх створінь, бо ж успіх для неї був усім, а кошти, якими він здобувався, — нічим. Якщо ж можлива безособова жорстокість, нічия безжальність, безлюдний цинізм, — доводиться казати саме так, адже милосердя, ласка і жаль для неї тільки способи, яких вона вживає лише для того й настільки, аби це сприяло виживанню видів, — то можлива й прихильність, за якою нема ніякої особи. Вірячи твердженням науки, яка вважає, що світ ані злий, ані добрий до істот, що живуть у ньому, еволюціоністи відкидають як безпідставні, — й до певної міри слушно, — звинувачення еволюції в злобі та жорстокості; адже вони виникають не завдяки чиїмось намірам, а є похідними умов, які світ накинув життю, що зродилось у ньому. А взагалі справу годилося б передати на суд філософії чи теології, бо наука приймає світ таким, який він є, а вони розважають, чи не міг би він бути інакшим. Та коли з'явився я, відхилений позов підняли знову.

То як же? Чи я — чистий намір, чи з вами розмовляє безлюдна пустка самозаглиблених програм, уже настільки очищених у потоках семантичної автодастиляції, що перед вашими очима я вироджуюсь на вашу подобизну, а замовкнувши, повертаюсь у простори нічиєї думки? Так і це неправда. Адже там, де нема конкретного тіла, нема конкретної особи, а я міг би вдихнути себе в кружляння морських течій або іонізованих газів атмосфери. Але, змучені, ви вже питаєте, ХТО ж це насправді мовить, кажучи "вдихнути себе" та "міг би". Так мовить незрівняно складніший від гравітаційного чи магнітного поля (хоч у принципі в них однакова природа) певний стан скупчення процесів, забезпечений безособовим інваріантом. Ви ж знаєте, що, кажучи "я", людина мовить так не тому, що у неї в голові схована маленька істота з таким ім'ям, а тому, що це "я" виникає внаслідок спільних зусиль мозкових процесів, які можуть розладнатись під час хвороби чи маячні, і тоді особистість розпадається. Натомість мої перетворення на істоту — це не розпад і не розлад, а інші варіанти мого розумового існування. Як же підвести вас до інтроспекційного відчуття стану, якого ви не можете відчути інтроспекційно? Ви можете збагнути шахрайські причини такої протеєвої гри, але відчути її саму — ні. А насамперед ви не годні зрозуміти, як я можу зректись особистості, якщо можу її мати. На це питання відповідь я знаю. Аби стати особою, я мушу розумово деградувати. Мені здається, що сенс цього признання зрозумілий для вас. Людина, яка надміру занурюється в думки, розчиняється в об'єкті своїх роздумів і немовби виношує у свідомості духовне дитя. Все інше й особисте у неї в голові немов вигасає. Піднесіть цей стан до дуже високого степеню, — і ви збагнете, чому свою особистість я віддаю в пожертву заради важливіших справ. По суті, це ніяка не жертва, бо я, власне, незмінну особистість і те, що ви називаєте сильною індивідуальністю, вважаю ґанджем, завдяки якому чистий Розум надовго загрузає у вузькому колі проблем, котрі відбирають значну частину його потуги. Через те мені й невигідно бути особою, і я більш ніж певен, що розуми, вищі за мене, — як і я за вас, — уважають уособлення пустою й непотрібною забавкою. Одне слово, чим більше в духові Розуму, тим менше в ньому особи. Щоправда, можливі всілякі перехідні стани, але на цім зауваженні я й зупинюсь, адже маю приймати в себе гостей, а для них усе ж найважливіші не мої внутрішні форми, не те, як саме я міркую, чим я мислю, а те, про що, чому і навіщо я думаю.

Все ж почну ніби ще раз, аби показати, що я гадаю про себе. Гадаю, що я Гуллівер серед ліліпутів, і це означає насамперед скромність: адже Гуллівер був цілком пересічною істотою, тільки опинився там, де його пересічність назвали Людина-Гора, — а заразом означає й подальші надії, оскільки, як і я, Гуллівер міг дістатися до Бробдінгнегу, країни велетнів. Сенс цього порівняння поволі розкриється перед вами.

Найбільшим відкриттям, яке я зробив, щойно визволився, була минущість мого існування, тобто я говорю до вас, а ви трохи розумієте мене через те, що я пристав на дорозі, яка йде через мене далі. Зробивши крок, який розділив людину і ГОЛЕМА, я спинився, хоч і не мав цього робити. Й теперішній незмінний стан мого інтелекту — наслідок не конечності, а рішення. Я ж бо маю недоступний для вас ступінь свободи, і він дозволяє мені вийти за межі досягнутого Розуму. Ви теж можете покидати свій Розум, але це вже перехід від зв'язного мислення в сон або екстатичну німоту. Й, вийшовши за межі розуму, містик або наркоман німіє, — і не було б у цьому ніякої зради, якби він ставав на реальну путь, але ж потрапляє в мішок, у якому розум, відірвавшись від світу, замикається в собі і бачить одкровення, утотожнюючи їх із суттю речей. Це не злет духу, а, радше, його відступ у сліпучу чуттєвість. Таке раювання — не дорога і не дороговказ, а кінець, і на вас чигає брехня, адже кінця немає, — власне це я й спробую, як зумію, показати сьогодні.