Петер мав не лише старшого брата, чиї зацеровані штани й сорочки мусив доношувати, а ще й трьох сестер. Двох старших за нього і одну меншу. Меншенька сестричка була крихітна. Вона лежала в ґратчастому дитячому ліжечку, ссала "пустушку" й даремно силкувалася перекинутись із животика на спинку. Вона вміла тільки ледь підводити голівку. А якщо їй наставляли перед носик пальця, вона випльовувала "пустушку", сміялася, хапала пальця одним рученям і тримала міцно-міцно.
Дві старші Петерові сестри буди вже такі великі, що підмальовували губи, лакували нігті й мали фарбовані білі пасма в своїх каштанових косах.
Старший Петерів брат звався Пауль і мав одинадцять років. Він дуже скидався на Петера. А ще він був не такий задавакуватий, як інші одинадцятирічні хлопці, котрі нізащо не хотіли гратися з дрібно-тою-семилітками.
Петерова мама була товстенька собі й дуже привітна. І пекла смачнющі торти. На Петеровому іменинному торті красувався марципановий Петер завбільшки як великий палець. Петерова мама сама його виліпила.
Помешкання в Петерових батьків було невелике. Більша кімната, де вночі спали на розсувному ліжку Петерові тато й мама та маля в своєму ґратчастому ліжечку. Крім більшої, були ще дві маленькі кімнатки. Одна — для двох старших сестер, друга — для Петера та Пауля. В кімнаті хлопців стояло двоярусне ліжко, два невеличкі письмові столики та два стільці. Більше в ній нічого не вмістилося..
Тому Петерові й не могли влаштувати справжньої іменинної вечірки. Запрошені діти не мали б де ні погратися, ні навіть посідати.
Однак Петер цим не журився.
— Головне, що тут є ти,— сказав він Анні, коли сидів за кухонним столом разом із нею та своїми братами й сестрами і розрізував іменинного торта.
— Власне, ти — його перша велика любов,— заявила Анні одна з Петерових старших сестер.
А що Петер через це почервонів мов рак, друга старша сестра сказала:
— Ти тільки не червоній так, Петере. Не треба соромитися любові!
А Пауль запитав Анну:
— А ти Петера любиш?
І через те, що любові соромитись не треба, Анна навіть не за-шарілася, а сказала просто:
— Ну звісно!
Тоді Петерова мама дістала з холодильника дві великі пляшки кока-коли, а з серванта шість склянок і промовила:
— Отож пропоную тост за велику щасливу любов!
— Але наше щастя було б удвічі більше, якби ми сиділи за однією партою,— сказав Петер.
Анна кивнула головою.
— Щира правда,— мовила вона.
Петерова мама поналивала повні склянки кока-коли.
— Тоді треба цього домогтися,— сказала вона.
-1 саме тепер,— докинув Пауль,— коли цей придуркуватий Герман не ходить до школи. Адже тепер місце коло Анни вільне.
— Таж Герман у понеділок уже прийде,— нагадала Анна.
— Ну то нехай сідає на Петерове місце,— вирішила одна зі старших сестер.
— Це не сподобається Міхі,— сказала Анна.— Він із Германом сидіти не хоче.
— А, Міхі, я ж його знаю,— мовила Петерова мама — Він спокійнісінько буде сидіти коло Германа. Адже він куди краще може захиститися від Германа, ніж ти.
— Факт,— потвердив Пауль.
— А вчителька дозволить? — засумнівалась Анна.
— Це я беру на себе,— сказав Петер — Я завтра ж уранці спитаю її. Я це влаштую, побачите.
— А як не пощастить Петерові,— мовила Петерова мама,— тоді я сама піду до школи і все владнаю.
Вона щосили випнула свої товстенькі груди, підняла й зігнула в ліктях руки, мов атлет, що демонструє свої могутні м'язи перед публікою, скорчила на обличчі страшну міну й заявила:
— Я, бачите, маю чималенько сили, коли вже до чого дійдеться! Анна була щаслива. І не лише через сподіванку на чудові шкільні
години поруч Петера. їй подобалося у Петера вдома. Петерові сестри й брат, на її думку, були найприємніші з усіх дітей, яких вона будь-коли знала. Навіть мале подобалося Анні, хоча досі вона не дуже полюбляла малих дитинчат.
Коли увечері тато забирав Анну додому, вона запитала Петеро-ву маму:
— Можна мені незабаром прийти знову?
— Але ж Анно! — вигукнув тато — Не будь настирлива! Хіба ж так годиться?
— А певно, що годиться,— сказала Петерова мама Анниному татові. А до Анни мовила: — Як на мене, то приходь хоч і щодня. На одного більше чи на одного менше — для нас уже небагато важить.
Цілу дорогу додому Анна розповідала татові, як гарно їй було в Петера.
А вдома вона сказала татові:
— Я також хотіла б мати багато сестер і братів, і щоб одне було немовлятко. Тоді я завжди мала б із ким погратися, і побалакати, й розважитись.
— О'кей,— сказав тато,— то я негайно одружуся вдруге і настачу тобі братів і сестер.
— Ви що — здуріли?! — вигукнула Анна — Я не хочу самих малих дитинчат. А великих братів і сестер ви ж мені не понароджуєте! Треба було про це подбати, як мене ще не було на світі!
— То я одружуся з жінкою, яка вже має великих дітей,— запропонував тато — Таких жінок є доволі.
— Жінка з такими славними більшенькими дітьми, як Петер і його брати та сестри, мені трапилася однісінький раз у житті! —вигукнула Анна.
— А я гарненько пошукаю,— сказав тато.
— Краще не шукайте,— вирішила Анна.— Однаково у вас нічого не вийде!
— Усе в мене вийде,— запевнив тато — Якщо схочу.
— Спробуйте тільки! — вигукнула Анна, схопила з канапи червону подушку й пошпурила татові на голову.
— Та я ж просто пожартував,— сказав тато й поклав червону подушку назад на канапу.
— А я таких жартів терпіти не можу! — вигукнула Анна й вибігла з кімнати.
Тато подався за нею.
— Але ж Анно,— сказав він,— ти зовсім не маєш чуття гумору!
Анна взяла свій рожевий ранець, що стояв у передпокої, прихилений до одежної шафи, й пішла до своєї кімнати. "Узяв і зіпсував мені такий щасливий день,— подумала вона.— Одружитись! Понароджувати купу дітлахів! Пожартував?! А що, як це не жарти?"
Анна розстебнула рожевий ранець, перекинула догори дном і висипала все, що в ньому було, на підлогу.
— І що ж це ти тут робиш? — спитав тато. Він стояв у відчинених дверях кімнати.
— Прибираю у своєму ранці, хіба ви не бачите! — просичала Анна.
— Дивне прибирання,— сказав тато — Може, взяти пилососа та допомогти тобі?
— Ох, дайте мені спокій! — просичала Анна.
— Слово честі, Анно,— сказав тато,— я не шукатиму собі ніякої другої жінки. Ані з дітьми, ані без дітей. Присягаюсь! — Тато підняв праву руку і випростав указівний та середній пальці.