Він нахилився, щоб підняти крейду, але не підняв. Стояв зігнутий і ляскав себе руками по вухах.
— Ой, коле! — кричав він.— Ой, як страшенно коле! Вчителька підняла крейду і здивовано подивилася на Германа.
— Що ж, тоді сідай на місце,— мовила вона.— Сніжинки малюватиме на дошці Герті.
Герті побігла до дошки, а Герман, зігнувшись, затуливши руками вуха, почвалав на своє місце. Він сів і почав стогнати. Рук із вух він не прийняв.
— Ну, Германе, що ж нам з тобою робити? — мовила вчителька. Вигляд вона мала доволі розгублений.
— Мабуть, він надмірно чутливий до болю,— сказала Герті вчительці.
Учителька, щоправда, не кивнула головою, проте, здавалося, й сама так думала. Вона підійшла до Германової парти, поклала йому руку на чоло й сказала:
— Температури в тебе немає, Германе.
Той ще дужче притиснув руки до вух і затряс головою.
— Ой, я не можу! — заголосив він.— Нехай перестане! Зараз же! Такого Анна не сподівалася! Таж гном у голові не завдає болю!
Просто трішки лоскітно, коли він влазить у вухо. Або Герман справді надмірно чутливий, або ж у нього в голові усе влаштовано зовсім не так, як у Анни!
Усі діти втупилися в Германа, що знай стогнав і тряс головою. Учителька сказала Анні:
— Будь ласка, проведи Германа до пані директорки. Вона зателефонує до Германа додому, щоб його забрали.
Анна підвелася. Коліна в неї були наче ватяні й тремтіли. Що ж тепер буде? Що робити? Це жахливо! Просто жахливо!
Герман не чув, що йому казала вчителька. Адже він ще й досі затуляв вуха руками. Анна відтягла йому руку від того вуха, у яке вліз гном. Дівчинці для цього знадобилася вся її сила.
— Іди вже! — вигукнула вона.
Герман підвівся. Анна взяла його за руку. Щоб він знов не затулив нею вуха. Вона хотіла дати гномові змогу втекти.
Анна вивела Германа з класу й повела коридором до директорського кабінету.
— Та йди вже врешті-решт!
Вона сказала це гномові, проте Герман подумав, що йому, і заволав:
— Як воно ж так шпигає!
Двері до директорського кабінету стояли відчинені. Пані директорка сиділа за своїм письмовим столом. Ось вона побачила Анну з Германом, що підійшли до дверей кабінету.
— Що сталося, діти?
— Мені так шпигає в голові! — заскиглив Герман, вирвав свою руку з Анниної і знов затулив вуха обома рукави.
— Мабуть, запалення середнього вуха,— стурбовано сказала директорка.
Анна подумала: "Я будь-що мушу триматися коло нього, бо не хочу втратити свого гнома".
Директорка підвела Германа до стільця.
— Сідай, голубе,— сказала вона.
Герман опустився на стілець. Директорка підійшла до телефону.
— Як його звати? — запитала вона у Анни.
— Герман Паннечеллвікк,— відповіла та.
Директорка погортала книгу, де були зазначені адреси й номери телефонів усіх учнів.
— Ага, ось він, Паннечеллвікк,— сказала вона й набрала номер. Анна нахилилася до Германа. Вона удала, що аж он як йому співчуває! Прихилила голову до його голови і тихо сказала:
— Тримайся, будь ласка, нічого не бійся! Усе владнається! Директорка біля телефону зворушено дивилася на Анну. Адже
вона уявити не могла, що Анна зверталася не до Германа, а до свого гнома.
Аж ось директорка поклала трубку й сказала Анні:
— Ти дуже добра втішальниця! Побудь біля нього, поки приїде його мама.
Потім вона заклала аркуш білого паперу в друкарську машинку й заходилася писати якогось листа.
Анна намагалася як-небудь відтягти Германові лаписька від його вух. Та їй з цим ніяк не щастило. Герман уперто затуляв вуха руками. Щоправда, пальці його не були щільно стулені. "Може,— думала Анна,— гном уже прослизнув поміж Германовими пальцями? Може, він оце сидить десь у кучерях нещасного скиглія, охоплений великим страхом, бо ж він так боїться запаморочення?" Анна злегка погладила Германа по голові. Гнома вона не намацала.
А далі все пішло дуже швидко. Германова мати причимчикувала до дверей директорського кабінету, кинула директорці: "Дякую, що подзвонили", метнулася до Германа, вигукнула: "Бідолашний мій котику!", взяла Германа на руки, сказала директорці: "Котикові треба мерщій лягти в ліжко!" — й подрібцювала з своїм здоровенним "котиком" на руках до виходу.
— Що ж, повертайся до класу,— сказала директорка Анні.— А за свого друга не турбуйся. Він, можливо, аж надто чутливий до болю.
Анна кивнула головою і попленталася з директорського кабінету. Біля вікна в коридорі вона зупинилася. Звідти видно було вулицю.
Коло шкільних воріт зупинилося таксі. Германова мати вийшла зі школи й заквапилась до нього. Водій вийшов з машини, сіпнув задні дверцята, Германова мати влізла в таксі з своїм чималеньким "котиком", водій захряснув за нею дверцята й сам сів за кермо, і машина помчала.
Анна повернулася до класу. Вона була у великому смутку. Вона сіла на своє місце й спробувала слухати, про що розповідає вчителька, але не втямила жодного слова. Навіть не помітила, що класна дошка була всуціль замальована сніжинками. У голові в неї крутилося одне: "Мій гном! Мій бідолашний гном!" На перерві Анна не підвелася з місця. До неї підійшов Петер, хотів дати їй погризти свого яблука. Анна похитала головою.
— Не хочеш їсти? — спитав Петер. Анна похитала головою.
— Сердишся на мене? — спитав Петер. Анна похитала головою.
— Агов, слухай! — Петер кляснув її по носі — Що з тобою?
— Та нічого,— пробелькотіла Анна.
А що ж вона мала сказати Петерові? Може: "Мій гном-у-голові оглядав Германів мозок, а тепер я не знаю, чи він досі в Германовій голові, чи, може, валяється десь зараз геть безпорадний? А може, його досі вже хтось розтоптав!" Звісно ж, Анна не могла сказати цього Петерові. Адже він просто подумав би, що вона з глузду з'їхала!
— У мене горло болить,— проскрекотіла Анна. Це здалося їй годящою відмовкою.
Петер обійняв Анну за плечі.
— Це тебе, мабуть, зануда Герман заразив,— сказав він — Тобі треба лягти в ліжко. Зараз я скажу вчительці.
Хоча без гнома Анна вже трохи й відвикла думати, проте тут вона зметикувала: "У ліжко? Нехай буде! Це добре! Мені треба спокійно поміркувати!"
Петер зняв руку з плечей Анни й пішов до вчительки.
За кілька хвилин Анна вже сиділа в директорському кабінеті, і пані директорка знову телефонувала. Спершу додому до Анниної мами. Анна могла б заздалегідь сказати, що там нема кому зняти трубку. Лізль сьогодні на першій зміні. Вона працювала офіціанткою в невеличкій кав'ярні. А мама саме була на радіо. Учора вона розповіла Анні, що, мовляв, "завтра, ще й чорти навкулачки не билися", їй належить уже бути в студії. У неї репетиція якоїсь там радіовиста-ви.