— Коли Нерадець, пощо не називаєш мене матір'ю?
— Немає у мене матері. Я сам по собі.
— У кожного листочка є гілочка. У кожного древа — своє коріння. Відцурається древо од кореня — загине.
— То древо. А я, бач, людина, живу. Посадник нині у Чернігові.
— Хіба ти живеш? Ти давно уже згибів душею і серцем, бодай я тебе ще дитиною зіллям обпоїла! — Ніга сердито сплюнула на землю.
— Ага, як отеє осторожників обпоїла маком?
— Нікого не поїла, — застогнала стара.
— Пощо забрала її? — кивнув на другу жінку, що похилено стояла збоку від посадника. — А-а… се ти, Гайко? — приглянувся Нерадець і здивувався собі, що ця довгоочікувана зустріч не принесла його серцю радості. — Я тебе не впізнав одразу.
Гайка розігнулась, одвела руки від обличчя, труснула русяво-золотистим волоссям, яке сягало їй пліч.
— Де ж косу поділа?
— А я й не ховаюсь від тебе, Нерадцю, — лагідно мовила Гайка й зітхнула.
— Даремно. Знаєш, що петля по тобі плаче чи вогнище відьомське. На майдані у Чернігові або у Києві, біля святої Софії, — де захочеш.
Гайка блиснула на нього суворим поглядом.
— Немає за мною вини. — Її сірі очі потемніли від гніву. Як у криниці вода, коли із дна вдарить потужне джерело.
— Маєш, Гайко. Перед княжою владою і можцями. Перед ними і одвіт даси! — Нерадець завважив, що від цих його слів вона зіщулилась уся, знітилась. Мав від того насолоду в серці. Бо сам тепер судив, яко князь.
Ось так, Гаєчко. Білій, тремти тепер перед ним і його владою, кусай свої губенята, обпивайся тією зневагою, якою колись пригощала його… Ні, таки не було вже до неї ні потягу, ні навіть жалості. Одна радість від помсти. І Нерадцева душа возносилась у тій радості. Ось зараз вона упаде на коліна перед ним. Заломить руки… Почне благати-голосити… Хай!..
Але Гайка мовчала. На побілілому спітнілому чолі зачервоніло коло ханської тамги. Нерадець жахнувся. Вона… раба!.. Поганського хана рабиня!.. Нарешті її запечені смагою, потріскані вуста скривились у жорстокій посмішці.
— Не бути сьому, Нерадцю. Мої боги захистять мене. Відпусти додому матір і поможи їй дійти.
— Я не піду од тебе, дочко, не жени, — стрепенулась Ніга.
Нерадець хмикнув — стара матір його, бач, собі й дочку знайшла вже.
— Іди, Ніго, своєю дорогою, як прийшла! — грізно крикнув до матері. — А цю… Скрутіть їй руки!
Отроки в одну мить відштовхнули Нігу і накинулись на Гайку. Скрутили їй за спиною руки.
— Нелюди кляті! Що робите? Відпустіть її! — шамкотіла стара жінка навколо Нерадцевих дружинників.
Але на неї ніхто не зважав.
— Ведіть назад до Чернігова. А ми ще інших збіглих татей пошукаємо. Від княжого суду ніхто не втече! — Нерадець задоволено підняв догори руку з батожищем.
Два отроки накинули на Гайчину шию міцну конопляну вірьовку й повели її, як гов'яду, на налигачі. Слідом, спотикаючись, потупцювала і стара Ніга. Вона важко дихала від швидкої як задля неї ходи, губила і шукала свій ціпок і знову тюпала.
Стояла гаряча літня задуха. Повітря каламутилось паркою млою. Дихати було важко. Та коли вибрались із розпареного лісу на узвишшя, одразу збагнули: поблизу була ріка. В обличчя війнуло прохолодою, вологістю, духом лугу. Через кілька поприщ опинились на березі Десни. Гайка обернулась до отроків:
— Пити.
Двоє молодиків перезирнулись, зняли з її шиї воривку. Хай іде до води!
Ніга, що з усіх сил доганяла їх, бачила, як Гайка увійшла по коліна у воду. Як нахилилась, тримаючи за спиною зв'язані руки. Вмочила у теплу хвилю, що відсвічувала ясністю неба, своє обличчя.
Задихана Ніга добігла нарешті-до обох отроків. Упала перед ними на коліна.
— Синочки, витязі мої, одпустіть душу праведну, чисту на волю! Увесь вік будемо за вас молитись.
Ніга припадала до ніг охоронців, хапала їх руками, тулилась обличчям до землі.
— Ходи звідси, стара. Служимо князеві, не тобі.
— Охо-хо!.. Небо і боги! Поможи, ріко Десно, душам нашим. Ох, річечко світлая, матінко Десно чистая… — Ніга молилась до землі, до неба, до ріки. — Обмиваєш ти круті береги, жовті піски і білий камінь горючий своєю бистриною і хвилею ясною. Порятуй дочку мою єдиную! Винеси у чистеє поле, у теплеє море, за топучі болота, за зибучі піски. За соснові ліси, за осинові тини!.. Матінко водице, рідна голубице, біжиш ти по пеньках-колодах, по лугах-болотах, біжиш чисто і цнотно, очищаєш береги і землю від гнусу. Зніми із Гайки, дочки моєї, прокляття смерті-Морани, заховай у хоромах Перунових, за замки вогненні. Порятуй рід її від смерті. Забери намість неї мене, стару-немічну, усіма покинуту… — стогнала-молилась стара Ніга.
— Мамо, що ти так побиваєшся? — від ріки гукнула до неї Гайка. — Нащо мені таке, життя? Не хочу його, нене. Прости!..
— Ой доню, життя єдине має людина, яке воно не є. — І знову припала до землі у молінні.
Гайка подивилась на своїх охоронців. Вони сиділи над берегом, дивилися на плин води. Гайка рвучко шубовснула у бистрину й сховалась під хвилею. Потім виринула її голова, голосно зареготала до розгублених отроків, що заметушилися на березі.
— Ловіть! — І знову зникла під водою. Лише чорторий закрутився на тому місці— та бульбашками взялося плесо.
Як не вдивлялась стара Ніга у середину ріки, вже не бачила Гайки.
Отроки теж не бачили. Бігали на березі, не знали, в який бік кинутись.
Над зеленими лугами і темною, синьо-чорною смугою лісів прогуркотів розкотистий грім. Збурунилась білою піною ріка. Перун-громовик метнув по враз зчорнілому небу вогненну стрілу.
На березі Десни стояло три розгублені постаті. Ніби не помічали шаленого дощу, що періщив їхні спини. Даждьбог посилав Землі свою любов і життєву снагу.
Буяти врожаю на землі руській… Та не всім жати його…
Оглавок четвертий
Смерть племені
Пильно вдивляються очі в рядки. Ледве прочитує слова. Скоріше, здогадується.
А воно ж одне слово — а цілий світ встає за ним.
Навала… Орда… Здається, вони були одвічно… Відколи існує руський народ.
Чорніє обрій від чорної орди. Широчінь степу перегородили списами вої князя роденського — Люба. Перегородили грудьми своїми свій степ. Своє поле. Кольчуги й шоломи їхні виблискують на сонці.
Чорна курява все ближчає. Ось відривається од неї загін комонників. Мчить, яко вітер, на Любових мужів, що стоять залізною стіною, ощетинені ратищами й списами.